Я розтуляю рота, хочу щось сказати — але мені бракує слів. І я не кажу нічого. Просто стою, ворушу губами, а з них — ані звуку.

— Не треба нічого говорити.

Це біля мене вже опинився лікар Модслі.

Я невідривно дивлюся на дівчину, що лежить на галявині.

— Вона буде жити, — каже лікар.

Я переводжу погляд на будинок.

Там — вогонь. А у вогні — мої книжки. Думати про це нестерпно. Я згадала сторінку з «Джейн Ейр» — зібгані у жмут слова, які я врятувала від погребального кострища й віднесла разом із дитинчам до жінки, що живе у лісі.

І я заплакала.

— У дівчини шок, — каже лікар одній із жінок. — Одягніть її у щось тепле й побудьте з нею, а я тим часом подбаю, щоб її сестру занесли до карети швидкої допомоги.

До мене підходить якась жінка і починає співчутливо квоктати. Потім знімає з себе пальто, ніжно, як малу дитину, загортає мене в нього і стиха мимрить:

— Заспокойся, бідолашечко, все буде добре, твоя сестричка видужає…

Дівчину, що лежить на траві, піднімають і кладуть на ліжко в кареті швидкої. Потім садовлять туди й мене — напроти ліжка. І везуть нас до шпиталю.

Вона дивиться перед собою. Очі — широко розкриті, невидющі. Поглянувши раз, я намагаюся більше на неї не дивитися.

Лікар швидкої схиляється над нею і, пересвідчившись, що вона дихає, повертається до мене:

— А що в тебе з рукою, га?

Я стискаю праву руку лівою, мій розум не сприймає болю, але тіло видає таємницю.

Лікар бере мою руку, і я дозволяю йому розтиснути мені пальці. На долоні — глибоко впечений знак. Знак від ключа.

— Нічого, загоїться, — каже він мені. — Не турбуйся. А ти Аделіна чи Еммеліна?

Я мовчу.

Лікар киває іншому лікареві: