Якось до нашої крамниці завітав лікар Кліфтон. Він сказав, що опинився проїздом у нашому місті, згадав про крамницю мого батька і визнав за потрібне зайти, хоча не надто сподівався знайти в нас те, що його цікавило: рідкісну книжку, присвячену медицині вісімнадцятого століття. Сталося так, що саме ця книжка у нас була, і вони з батьком довго і приязно її обговорювали, хоча книгарня вже давно зачинилася.

Щоб якось віддячити, лікар Кліфтон запросив нас повечеряти у ресторан. Це було так приємно! Він мав їхати за день, тож батько запросив його наступного вечора повечеряти з нашою родиною.

У кухні мати сказала мені:

— Цей лікар — приємний мужчина, Марґарет. Дуже приємний.

Наступного дня ми з лікарем Кліфтоном пішли прогулятися біля річки, але цього разу ми були тільки удвох: батько був надто зайнятий складанням листів. Я розповіла лікареві історію енджелфілдської примари. Він уважно слухав, а коли я закінчила, довгий час не ронив ані слова.

— Пам’ятається, я бачив оту скриньку зі скарбами, — нарешті мовив лікар. — Як же їй вдалося уникнути пожежі?

Я спантеличено зупинилася й замислилася.

— Знаєте, я ніколи про це і не думала.

— Мабуть, це назавжди залишиться таємницею.

Він узяв мене за руку, і ми пішли далі.

Але повернімося до попередньої теми — до кота Привида і його туги за батьківщиною. Коли лікар Кліфтон увійшов до батькової крамниці і побачив, що кіт сумує, він запропонував забрати його й відвезти на батьківщину, до Йоркширу. Але ця пропозиція, якою б слушною вона не була, вкинула мене у стан болісної розгубленості. Бо я не певна, чи зможу так легко розлучитися з Привидом. Кіт, безперечно, поставиться до моєї відсутності так само стримано, як і до зникнення міс Вінтер, — на те він і кіт; але ж я — людина, я вже встигла звикнути до нього і тому хотіла б залишити його при собі.

У листі до лікаря Кліфтона я виклала ці свої почуття, а у відповідь лікар запросив погостювати нас обох — Привида й мене. Запросив нас на місяць, коли надійде весна. А за місяць багато чого можна встигнути!

Лікар Кліфтон висловив сподівання, що наприкінці мого візиту ми, певно, знайдемо взаємоприйнятний вихід. Я теж сподіваюся, що життя кота на ймення Привид матиме щасливе продовження.

А ось тепер — точно все.

Постскриптум

Або майже все.

Тільки-но здається, що вже кінець, як раптом виявляється, що зовсім ні.

До мене завітала гостя.

Першим її помітив Привид. Я щось мугикала собі під ніс, збираючись у подорож на запрошення лікаря Кліфтона. Розкрита валіза лежала на ліжку. Кіт тупцював сюди-туди: то входив у валізу, то виходив з неї, розмірковуючи, чи треба йому вмощуватися серед моїх шкарпеток та светрів.