А ще — Естер. Ото вже ви здивуєтеся! Те, що я розповім, стане для вас цілковитою несподіванкою. Принаймні для мене стало. Я отримала листа від Еммануїла Дрейка. Чесно кажучи, я вже й забула про того пана, а він тим часом продовжував свої пошуки — поволі, методично — і, як це не дивно, врешті-решт знайшов слід Естер Барроу. Отже, містер Дрейк писав:

…Мене збив з пантелику отой італійський слід. Адже насправді гувернантка поїхала зовсім в інший бік — до Америки! Упродовж року Естер працювала діловодом університетського невролога, а рік по тому до неї приєднався — здогадайтеся хто? Лікар Модслі! Його дружина померла (нічого підозрілого, звичайний грип, я ретельно перевірив), і за кілька днів після похорону він уже плив на кораблі. Це було кохання. Вони обоє вже померли, але встигли прожити довге й щасливе життя. У них народилося четверо синів. Один з них написав мені, а я вислав йому оригінал щоденника його матері. Не впевнений, що нащадок зможе розібрати в ньому більше від одного слова з десяти, а якщо він звернеться до мене по пояснення, то я розповім йому, що його мати знала його батька ще в Англії, коли той ще мав перший шлюб. Якщо ж він не цікавитиметься, то я нічого йому і не пояснюватиму.

До свого листа син Естер додав перелік спільних наукових публікацій своїх батьків. Вони займалися науково-дослідницькою діяльністю й опублікували десятки праць, які високо оцінила наукова спільнота (до речі, жодна з цих праць не стосувалася теми двійнят; гадаю, що Естер і лікар Модслі знали, коли слід поставити крапку). Ці праці виходили під спільним підписом: доктор Е. Модслі, місіс Е. Дж. Модслі.

Ви спитаєте, чому Е. Дж.? Виявляється, друге ім’я Естер було Джозефіна…

Про що ще вам би хотілося дізнатися? Хто доглядає кота на ймення Привид? Відповідаю. Кіт на ймення Привид перебрався до мене й живе тепер у книжковій крамниці. Сидить собі на полицях там, де є вільне місце, а коли на нього натрапляють відвідувачі, то він сприймає їхні здивовані погляди спокійно і незворушно. Час від часу він сидить на підвіконні, але недовго: його бентежать автомобілі, перехожі, власне вулиця й будівля напроти. Я показала йому короткий шлях через алею до річки, але він його зневажливо ігнорує.

— А ти як думала? — каже батько. — Річка йоркширському коту ні до чого. Йому б торф’яниками погуляти.

Гадаю, батько має рацію. Сповнений приємних сподівань, кіт вистрибує на підвіконня, приглядається, а потім обертається і довго не зводить з мене розчарованого погляду.

Мені неприємно усвідомлювати, що він тужить за домом.