Отже, історія дівчинки-примари не буде опублікована ще впродовж багатьох років, а може, і взагалі ніколи. Однак це не означає, що мені нема чим задовольнити цікавість людей щодо Віди Вінтер. Бо дещо я дійсно маю.

Наприкінці останньої зустрічі з містером Ломаксом, коли я вже збиралася йти, він раптом зупинив мене:

— Я тут маю ще одну річ.

І з цими словами містер Ломакс витягнув шухляду і дістав звідти конверт.

Коли я вислизнула непоміченою з подвір’я Карен і рушила до цвинтарної брами, той конверт уже був у мене. Майданчик для будівництва готелю вже розчистили, і коли я спробувала відтворити в пам’яті будинок, у моїй уяві постали лише зроблені мною фотографії.

Але трохи згодом щось мені таки пригадалося. Авжеж. Енджелфілд завжди створював враження будинку, фасад якого дивиться кудись убік. Наче скоса. Нова ж споруда мала бути правильною. І дивитися просто на вас.

Я зійшла з гравійної алеї і попрямувала через засніжену галявину до оленячого заповідника та лісу. Під тягарем снігу темні віти схилилися додолу і час від часу роняли на мене білі, немов ватні, грудки. Нарешті я вийшла до схилу, на точку найкращого огляду. Звідти було видно все. Церкву і цвинтар із вінками квітів, що яскравіють на снігу. Головну браму, білу як крейда на тлі блакитного неба. Каретний сарай, без прихистку з кущів та будяків. От тільки будинок зник, зник повністю. Люди у жовтих касках зрівняли минуле із землею, перетворивши його на чистий аркуш паперу. Точку незворотності пройдено. Уже не можна говорити «об’єкт знесення». Тепер слід казати «об’єкт будівництва». Минуле зруйновано. Час будувати майбутнє.

Я витягла конверт із торби. Він терпляче чекав. Належного часу. Належного місця.

Спочатку почерк видався мені химерним — із надзвичайно ретельно, красиво виписаними великими літерами та всілякими завитками, — та все ж я не могла позбутися враження, що автор листа — дитина. Слова ніби нашкрябано невмілою рукою: через нерівномірний натиск вони то ледь виднілися, то, навпаки, здавалися вдавленими в папір. Літери не створювали відчуття цілісності, бо кожну з них було виведено окремо. Це був почерк дитини або дуже старої людини. Лист було адресовано Марґарет Лі.

Я розкрила конверт, витягла вміст і сіла на впале дерево, щоб його прочитати, бо я ніколи не читаю стоячи.

Люба Марґарет!

Це той уривок, про який я вам говорила.

Я намагалася закінчити його, але бачу, що не зможу. Тож нехай ця історія, через яку в усьому світі зчинили скільки галасу, залишається такою, як є. Вона банальна і непереконлива; так собі — щось незрозуміле й недоладне. Чиніть із нею на ваш власний розсуд.