— Я йшов на зміну, по дорозі зазирнув до Франсиско на каву з вершками. — розповідав Жак. — Дивлюсь, сидить вона…

… Вона сиділа на відкритій терасі і пила мінералку з бульбашками. Цього разу у неї було довге руде волосся і бездонні зелені очі. Жак вмостився напроти («Дозволите?»), хоча поруч були усі столики вільні. Вона відповіла ствердно, з акцентом.

— Ви не француженка, міс, — констатував Жак.

Вона дивилась на нього, не моргаючи.

— Хоча ви й розумієте французьку, але у вас англійський акцент. І ваша зовнішність… Ви напевно з Північної Британії чи Шотландії.

— Можна сказати й так. Колись я жила там.

— В Британії найчарівніші жінки у світі. Ви в Парижі у справах, чи відпочиваєте?

— І те, й інше. Я подорожую, — вона усміхнулася.

— Так ви мандрівниця! Я можу показати вам місто. Бульвар Кліші, Собор Паризької Богоматері…

— Ціль моєї подорожі, — почала незнайомка з точнісінько таким акцентом, як і на початку, але цієї миті відносну тишу порушили кілька пострілів.

— Війна? — звела вона брови.

— Ні, що ви, міс, це один дурень так вітається із своїми сусідами. Може вам ще щось замовити?

— Він глухий?

— Хто, він? Дурень? Ні, він художник. Живе в кораблі-мийці, он там, — Жак непевно махнув рукою праворуч.

— Навіщо він це робить?

— Що?

— Стріляє.

— Чорти його знають. — Жак стенув плечами. — Колись я спитав його про це, він сказав, що вільна людина і робитиме все, що йому заманеться. Він іспанець. Іспанці, вони всі такі.

— Мені треба з ним познайомитись, — мовила вона.

— Марна трата часу, міс, він — кразі…