— От здорово! — зрадів я. — Вітаю, сестричко! А знаєш, саме тоді ти станеш тіткою.

— Справді? — Яна швидко подивилася на Елі й Ліну. — Котра з вас?

— Обидві, — відповіли вони хором.

З захопленим виском сестра зіскочила з моїх колін, влаштувалася на бильці крісла, де вдвох сиділи дівчата, і між ними почалася суто жіноча розмова, супроводжувана айканнями та ойканнями. Павлов зробив мені знак, і ми поквапцем вийшли з каюти. Ні Яна, ні Елі з Ліною не звернули на нас уваги.

— Ці мені бабські балачки! — промовив мій зять з кислою міною. — Ніяк до них не звикну… Гаразд, Александре. Зараз я трохи прогуляюся кораблем, полякаю молодняк. — Він широко осміхнувся. — Відколи став адміралом, мені дуже сподобалась ця розвага. Старію, мабуть… А ти йди до нашого шатла. До тебе прибув ще один відвідувач, але не захотів виходити разом з нами.

На цьому наші дороги розійшлися. Я подався до найближчого ліфту, а Павлов закрокував у протилежний бік — до рубки керування. Коли я вже заходив у ліфтову кабіну, до мене долинуло віддалене ревіння чергового боцмана:

— Адмірал на містку!

8

8

Проминувши шлюзову камеру, я опинився на борту шатла і в пасажирському салоні знайшов Кортні Прайс. Вона була сама — і не в формі, а в гарній зеленій сукні під колір своїх очей. У цьому вбранні вона справляла приголомшливе враження.

— Добридень, Кортні, — сказав я незграбно.

— Привіт, Сашко, — відповіла вона неголосно.

— Ти так і не попрощалася того разу.

— Я не хотіла сцен.

— Але зараз…

— Я зрозуміла, що не можу полетіти не попрощавшись. Я мусила побачити тебе наостанок.

— Ти летиш? З Ютланда?

— Так. Назовсім.