Щойно двері за нами зачинилися, Яна миттю відкинула свою стриманість, почепилась мені на шию й стала цілувати мене.
— Алексе, братику, слава богу, ти живий. Я така рада! Я так переживала за тебе!
— Ну-ну, вгамуйся, сестричко, — розгублено промимрив я. — Що це з тобою?
Павлов пояснив:
— Запізніла реакція. Весь цей час вона не могла повірити остаточно, що тяньґонців розбито, і боялась якоїсь каверзи з їхнього боку. Боялася, що тебе повернуть на війну.
— Тепер уже точно не повернуть, — сказав я, обіймаючи Яну за плечі. — Ні тебе, ні мене. І до речі, люба, я за тебе також дуже переживав. Не для того я знайшов сестру, щоб її втратити.
Вона рішуче хитнула головою:
— Та що зі мною могло статися! Нічогісінько! А ти… ти міг ускочити у велику халепу. Ти ж у мене такий.
Влаштовуючись у кріслі, Павлов промовив:
— Звикай до опіки старшої сестри, Александре. Скоро ти відчуєш її на власній шкірі. Майже весь минулий рік тобі вдавалося ховатися від Яни — то в польоті на перевалочну базу, то на Вавілоні, то на патрулюванні системи. Та не все коту масниця.
— Припини, нестерпний! — огризнулася Яна. І до мене: — Ти не слухай, Алексе. У нього сестра справжня мегера. Тим-то він засів на Ютланді і радий-радісінький. А я зовсім не така. Ти ж не проти, щоб я дбала про тебе.
— Ніскільки, — запевнив я і також сів у крісло.
Сестра вмостилась у мене на колінах, викликавши цим мовчазне незадоволення в Елі та Ліни. Павлов дивився на нас з доброзичливою усмішкою, мов добрий дядечко.
— Ви надовго до нас? — запитав я. — Залишитесь на обід?
— На жаль, ні, — відповів Павлов. — Ми буквально на півгодини. А потім летимо далі.
— На Ютланд?
— Так, нас відкликав твій батько. Тепер за головного в Ставці адмірал Біргоф. Так би мовити, підмітає сміття.
— А чому не Бенсон? Позавчора ми чули, що він отримав четверту зірку і став вашим заступником.
— Його також відкликано. Зараз він уже має бути на Ютланді. До речі, й ти, Александре, готуйся — тебе викличуть якщо не завтра, то післязавтра. Ми на порозі великих змін.
— А в чому річ? — заінтриґовано запитав я.