Мені стало страшно: про це я й не подумала!

— І якщо ми не можемо нічим допомогти Ван Луну, доки він перебуває в кігтях крилатого хижака, — тим більше ми зобов’язані допомогти, коли він звільниться від нього… адже ж ми віримо, що звільниться, правда?

— Віримо! — палко відгукнулися ми з Вадимом Сергійовичем.

— Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. І розпочати подавати йому сигнали. Він добре уміє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрі. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас… якщо він дістане змогу почути нас…

Через десять-п’ятнадцять хвилин, щойно великий радіопередавач астроплана був настроєний на потрібну хвилю, Микола Петрович вимовив перші слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. І тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив мені замінити його біля мікрофона. Спочатку мені було також дуже важко, і я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповідаю йому, як знайти шлях до нас, а він, можливо, чує мене і не може рушити з місця, як я тоді, в печері… або зовсім уже не чує… Ні, ні, сміливий Ван Лун обов’язково врятується — і я допоможу йому повернутися!

Що робили Микола Петрович і Вадим Сергійович весь цей час — я навіть як слід не знала, я могла думати тільки про товариша Вана. Сидячи біля великого ілюмінатора центральної каюти, звідки було видно весь схил міжгір’я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна і дивилася, дивилася — чи не з’явиться він?.. Минали хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив мені перенести мікрофон на довжелезному шнурі від передавача до ілюмінатора, щоб я могла дивитися назовні).

І от уже почали спускатися сутінки. Вони тут зовсім не такі, як на Землі. Світлі сірі хмари поза міжгір’ям починають укриватися фіолетуватою димкою — і чомусь усі червоні дерева, оранжева папороть, жовті скелі вимальовуються тоді різкіше, яскравіше, ніж удень. Наче їх хтось навмисно підфарбував. Так триває біля півгодини, в повітрі пропливають світлі й темні тіні, ніби від хмар, що швидко линуть у небі. А видно все так само прекрасно. Втім, тіней стає дедалі більше й більше, вони пробігають частіше. І коли вони біжать уже зовсім одна за одною, — небо раптом одразу темнішає, і все навколо поринає в дивні фіолетові присмерки. Це також іще не ніч, але щойно створилися ті присмерки, — уже нічого не побачиш і в десяти кроках, усі контури стають розпливчастими, туманними й неясними.