Проте зараз штучне дихання не було потрібне. Ван Лун спочатку тихо, а потім глибоко зітхнув і поворушився. А через кілька секунд він уже жадібно й прискорено вдихав на повні груди кисень з подушки, яка швидко худішала. Я тримала напоготові другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очі відкрилися. І от на губах навіть з’явилася якась слабка тінь посмішки. Він зробив іще кілька глибоких вдихів, а коли я хотіла замінити подушку з киснем, відсторонив її і рішуче сказав ще кволим голосом:

— Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзі, це також кисень. Друзі — це дуже добре.

Спираючись на руки, він трохи підвівся і сів. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув:

— Ван, обережніше! Не треба сідати. Ви ще надто слабкі, відпочиньте!

Втім, Ван тільки посміхнувся. Він уже сидів і дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на мені. І мене вразила надзвичайна теплота, з якою він дивився на мене, якийсь зовсім-зовсім незнайомий вираз його обличчя.

— Дівчино… Галинко, спасибі, — сказав він повільно і простягнув мені руку. — Не вмію багато… говорити. Врятували мене… спасибі! Все.

Слово честі, ще трошечки — і я розревілася б, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий і незворушний, навіть суворий, зараз хвилюється і затинається. Я стискала руку Вана, дивилася в його розумні блискучі очі і мовчала, не знаючи, що сказати. А він трохи згодом промовив:

— З лісу вивели, добре. Тепер допоможіть іще встати.

Він сперся на мою руку і підвівся на ноги. Зробив два-три кроки каютою. Сили поверталися до нього з кожним новим вдихом чистого повітря, з кожною хвилиною.

— Трохи хочеться обідати, — сказав він, посміхаючись. — Чи вечеряти, все одно.

Ой, адже ж Ван Лун не їв нічого з самісінького ранку! Як це я не подумала сама!

Через кілька хвилин він уже сидів за столом і з апетитом вечеряв. А коли Ван, відсунувши тарілку, оглянувся на всі боки, наче розшукуючи щось, Вадим Сергійович уже подавав йому набиту люльку, а я підносила запалений сірник. Микола Петрович розсміявся:

— Мабуть, є рація перетерпіти деякі небезпеки, щоб за тобою потім отак ходили, а, Ван?

Ван Лун також засміявся і, з помітною насолодою випускаючи клуби диму, відповів:

— Самі вирішите, Миколо Петровичу. Розповім — дізнаєтеся. Було іноді не дуже весело.

Він стисло розповів нам про те, що відбулося з ним, як йому вдалося врятуватися від гігантської бабки і як він добирався до нас. Я не пишу тут про все те, бо розповідь Ван Луна записана Миколою Петровичем у його журналі. Можу сказати тільки ось що: я певна, що ніхто з нас не витримав би такого напруження, як відважний товариш Ван! А він спокійно закінчив, немов ішлося не про нього, не про страшні небезпеки, які він щойно переніс, а про якісь звичайні спостереження: