Я побачила, що товариш Ван знову впав — і знову трохи підвівся на руках, зігнувшись, наче шолом став йому страшенно важким. І він уже не йшов далі, а повз на колінах, спираючись на руки. Він уже біля найкрутішого місця схилу… Що він робить? Сидячи на грунті, притулившись до скелі, він знімає шолом. Що це означає? Навіщо? І майже зразу ж таки я зрозуміла:

«В шоломі дихати вже майже зовсім нема чим. Ван Лун вирішив зняти його, бо навіть насичене вуглекислотою повітря Венери зараз для нього краще, ніж отруєне повітря в шоломі!»

Ось він зняв шолом і безсило опустив його на грунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришів, які поспішали до нього знизу. Він слабко махнув рукою і неначе хотів щось гукнути. Навіщо, навіщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщій!

Немов почувши мої думки, Ван Лун підвівся на ноги, залишивши шолом біля скелі. Він усе ще хитався, проте почав спускатися назустріч Вадиму Сергійовичу. Ні, краще б він лишався на місці! Ван не втримався на крутому схилі, змахнув руками і упав. На щастя, він не покотився вниз по гострому камінню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, він уже не міг більше рухатися. Йому потрібне було свіже повітря, а не вуглекислота Венери, потрібний був кисень. Він лежав нерухомо, голова його звисала набік. Якщо він поворухнеться, — то може скотитися вниз, розбитися… Вадиме Сергійовичу, мерщій! Ван Лун, мабуть, зовсім задихається! І темні тіні пробігають дедалі частіше, зараз стане темно!

І от Вадим Сергійович був уже біля Ван Луна, що лежав без найменших ознак життя. Він нахилився, трохи підняв голову Вана. Потім почав стягувати його тіло вниз, не чекаючи наближення Миколи Петровича. У цей момент небо, як і завжди тут на Венері, майже вмить потемнішало, і все чисто вкрилося фіолетовим туманом. І я вже більше нічого не могла бачити. Проте все це неважливо, хай, зараз Вадим Сергійович і Микола Петрович принесуть сюди Ван Луна, все буде гаразд, треба тільки освітити їм шлях.

Я включила зовнішній прожектор. Скерувати його до них я не вміла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потім я швидко наповнила киснем з балона дві гумові подушки (я добре запам’ятала, як робив це Вадим Сергійович, коли Ван Лун лікував Миколу Петровича!), приготувала води, розіслала на підлозі килим і поклала м’яку подушку. Мені здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скінчила, як почула важкі кроки на сходах. Ідуть!

— Мерщій, мерщій, я приготувала все, що треба!

Микола Петрович і Вадим Сергійович внесли Ван Луна. Він був непритомний. Мені було страшно дивитися на його посиніле обличчя, напіввідкриті закипілі губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем і, не знімаючи шолома, приклав наконечник до губів Вана. А Вадим Сергійович тим часом уже підіймав і опускав його руки, — він теж добре пам’ятав, як Ван Лун тоді рятував Миколу Петровича.