— Ні, але я знає туди дорога. Я приведу туди білий мисливець, якщо даєш карабін і патрони, багато патрони… Я доведу до священний камінь. А там білий піде сам — один день дороги.

— Добре. Ти поведеш нашу експедицію до священного каменя. Завтра ми повертаємось у Бумба. Як тільки закінчиться пора дощів, ти поведеш нас туди, де твій батько бачив великих звірів.

— А карабін? — підозріло запитав Квалі.

— Хоч неграм у Конго і забороняється носити нарізну зброю, — сказав я, — але дам тобі карабін і патрони, якщо ти покажеш нам сліди великих звірів…

— Не обдуриш, начальник?

— Якщо покажеш сліди, не обдурю.

— Так, — урочисто промовив негр, — Квалі проведе експедиція і покаже сліди великих звірів.

Через тиждень ми були в Бумба. Я доручив Вуффу і Джонсону навантажити на пароплав спійманих нами рідкісних тварин, яких ми відправляли в зоологічні сади містера Леслі Бейза, а сам сів у літак і через кілька годин був у Леопольдвілі.

Стурбовані обличчя конголезців, вибите скло у вітринах магазинів, велика кількість патрулів — усе свідчило про недавні заворушення в місті. В порту панувало нервове пожвавлення. Чимало бельгійців відправляли свої сім'ї на батьківщину…

Я зняв номер у Гранд-отелі. Кілька днів пішло на оформлення справ, зв'язаних з експедицією. Потім я засів у центральній науковій бібліотеці, щоб переглянути нові палеонтологічні журнали. В одному з них була надрукована замітка відомого російського палеонтолога, що недавно повернувся з Ефіопії. В горах Сібу він виявив на плиті пісковику верхньотретинного віку загадкові сліди, залишені, на його думку, великим ящером. Спираючись на різні матеріали, в тому числі й на ефіопський фольклор, вчений висловлював припущення, що в недосліджених районах Центральної Африки великі ящери могли зберегтися до наших днів.

Я вийшов з бібліотеки і пішов центральним бульваром, не звертаючи уваги на рясний дощ. Раптом мене зупинив невисокий кремезний чоловік у прозорому плащі з сірого пластикату. На мене здивовано дивилися знайомі сірі очі.

— Турський?.. Збишек!.. Ти звідки тут узявся?

Чоловік відкинув капюшон, і я впізнав його. Це був інженер Маріан Барщак з Варшави.

Влітку 1939 року ми обидва були призвані в один полк. Він прийняв на себе перший удар гітлерівців. Після розгрому полку ми з Маріаном горами дістались до румунського кордону. Навесні 1940 року ми опинилися в Марселі. Мене запросили для проведення геологічних досліджень у верхів'ях Нілу, а Маріан поїхав у Лондон, щоб вступити у польську армію, що формувалась там…

Ми обнялися і почоломкались. Через кілька хвилин ми вже сиділи за столиком ресторану в Гранд-отелі.