— Як би не було, — сказав я, — малюнок доводить існування динозаврів у центрі Африки в недалекому минулому. Навіть якщо…

Я не доказав. Дивний звук почувся з боку боліт. Тієї ж миті чорні воїни з зойками кинулись у печеру.

— Злі духи боліт, — крикнув Квалі.

— Тихо! — наказав я.

Настала тиша. І ось знову звідкись долинув той же звук. Вірніше, це були звуки, якісь незвичайні, загадкові звуки. Вони нагадували водночас шипіння і свист, які, поступово затихаючи, раптово змінювалися чи то кваканням, чи то нявчанням. В них чулись загроза і ненаситна сліпа лють. Зненацька звуки обірвалися, і над болотами запанувала тиша. Я подивився на негрів. їхні губи тремтіли, очі злякано округлились.

— Що це могло бути? — спитав я Джонсона.

Він здвигнув плечима:

— Ніколи не чув нічого подібного.

— Це злі духи боліт, — хрипко проказав Квалі. — Тільки навіщо вони розмовляй вранці? Може сердяться, що ми прийшов…

— Бачив хто-небудь цих злих духів? — поцікавився я.

— Злий дух бачити не можна. Хто бачив — зразу вмирай…

— А може, так кричать ці звірі? — запитав я, вказуючи на динозаврів, намальованих на стіні.

— Ні… Вони так робить, — Квалі розтягнув губи і зашипів.

— Як змія?

— Ні. Змія тихо… Ці дуже голосно.

— Може, то був голос іншого динозавра — хижака, — зауважив я, звертаючись до Джонсона.

— На зразок вашого тиранозавра? Можливо, й так. Я вийняв з ранця фотографію тиранозавра і простягнув Квалі.

— Ти не чув про такого звіра?

Негр обережно взяв знімок, довго роздивлявся, потім повернув:

— Квалі не бачив такий… не чув.