Луна підхопила його і знову понесла по залах.

Жора сів на кам’яну підлогу й чекав. Стрілки годинника рухалися поволі. До призначеного терміну було ще далеко.

Іноді навіть добре трохи побути самому. Принаймні ніхто не побачить, що ти плачеш.

* * *

Тумов поволі йшов по спорожнілому бульвару в Сокольниках. Жовте листя вкривало мокрий асфальт. Вітер жбурляв у обличчя дрібні бризки дощу. Ось і знайомий будинок з великими скляними дверима. Звідси півроку тому вони почали свою подорож.

Тумов важко зітхнув.

Що сказати сестрам Аркадія? Що про нього думає Люда?

У нього в бічній кишені лежала телеграма Очира, отримана вже два тижні тому. Два тижні Ігор носив її з собою. Щоранку він обіцяв собі, що увечері поїде в Сокольники, і щовечора малодушно шукав приводу, щоб не їхати. Він запевняв себе, що чекає на другу телеграму. Але у глибині душі був переконаний, що ця друга телеграма повідомить про непоправне.

Вже два тижні він боїться брати телефонну трубку, закинув справи і роботу й чекає… Чого?

Сьогодні вранці йому передали записку Людмили. Вона настійно просила приїхати. Більше відкладати візит було годі.

Узявшись за ручку вхідних дверей, він ще не був певен, що подзвонить у квартиру. Подзвонивши, не знав, чи скаже їм про телеграму з Улан-Батора, чи малодушно промовчить.

Двері відчинила Людмила. Вона серйозно привіталася з ним і сказала:

— Проходьте, будь ласка. Роздягайтеся…

«Може, вони вже знають щось?» — думав Ігор, знімаючи одну калошу, відтак другу, розмотуючи шарф, потихеньку починаючи стягати пальто.

— Та проходьте, врешті-решт! — почувся з кімнати різкий голос Ірини Михайлівни — старшої сестри Аркадія. — Що ви там порпаєтеся?

— Ходіть швидше! — тихо сказала за його спиною Людмила. — Ми дуже тривожимося.

«Не знають», — подумав Тумов і помацав, чи на місці телеграма.

Він пройшов до кімнати.