Ірина сиділа на канапі біля настільної лампи з зеленим абажуром. Її вузьке довгобразе обличчя було дуже бліде і в світлі лампи здавалося зеленкуватим. Різкі зморшки темніли навколо рота. Тонкі губи були щільно стиснуті. Вона мовчки простягнула Тумову вузьку холодну руку і вказала йому місце напроти себе.
Ігор поспішно сів у глибоке крісло, задоволений, що його обличчя залишається в тіні. Людмила, закутавшись у велику пухову хустку, влаштувалася з ногами в кутку канапи, узяла на руки кішку; тихо погладжувала її.
Запанувала напружена мовчанка.
— Ну? — запитала Ірина й закашлялася.
— Що? — розгубився Тумов.
— Сестра останнім часом хворіє, — квапливо пояснила Людмила й зітхнула.
— Не про це мова, — різко сказала Ірина. — Де Аркадій?
— Я н-не знаю, — невпевнено протягнув Тумов, і йому здалося, що телеграма пече йому груди.
— Тобто як це не знаєте, Ігорю Миколайовичу? — високим, дзвінким голосом запитала Ірина. — Ви втягнули його в цю поїздку бозна-куди і казна-навіщо. Самі повернулися мало не три місяці тому. Від нього жодних вістей. Ви не показуєте очей, не вважаєте за потрібне хоча б по телефону ясно сказати, де він і що з ним. Даруйте мені, але порядні люди так не чинять. І він ще називав вас своїм другом.
— Ірино, заспокойся, — тихо сказала Люда. — Вибачте її, Ігорю Миколайовичу. Ми дуже турбуємося про Аркадія. Більше трьох місяців від нього немає ані рядка. Ви давно повернулися і також мовчите.
— Я все збирався, щодня, — бурмотів Тумов, не знаючи, куди подіти очі. — Купа справ, звіти… Довелося відразу їхати у відрядження… Ви пробачте, будь ласка; я, звісно, дуже винен, але…
— Коли ви бачили його востаннє? — запитала Ірина, допитливо дивлячись на Тумова.
— Рівно три місяці тому, двадцять восьмого серпня.
— Чому він не надіслав з вами листа?
— Ми роз’їхалися у різних напрямах. Невідомо було, хто перший дістанеться до обжитих місць.
— Чому ви розділилися?
— Він хотів провести додаткові дослідження трохи південніше.
— А ви?
— Я повертався з караваном на північ.
— Значить, ви кинули його і змотали манатки?