— Не зовсім так… — почав було Тумов, але затнувся й замовк.

Ірина примружилася.

— Або ви… Не хочу вимовляти цього бридкого слова… Або ви щось приховуєте від нас. Потрудіться пояснити, Ігорю Миколайовичу!

— Будь ласка, — додала Люда. — Все краще від такої невідомості.

— Та зрозумійте, я сам нічого не знаю! — майже закричав Тумов. — Нічого!.. Ну, затримався десь. Адже це Гобі… Гадаю, що скоро приїде… — Він мало не вдавився останніми словами. — Також чекаю з дня на день…

— Ні, ви щось приховуєте від нас, — твердо заявила Ірина. — Чому ви весь час шарпаєте кишеню? Що у вас у кишені? Покажіть!

— Н-нічого! — холодіючи, протягнув Тумов. — Лише т-телеграма з Улан-Б-батора… Ось, б-будь ласка…

Ірина вихопила у нього зім’яту телеграму, швидко пробігла її й закрила обличчя руками. Людмила підняла тремтячими пальцями аркуш, що впав. Поволі, виразно прочитала вголос:

— На ваш запит повідомляю км загін Озерова не повернувся Гобі крпк пошуки не дали жодних… — Плечі дівчини затряслися. — Продовжуємо… Повідомлю… — Вона впала обличчям у диванні подушки й голосно заплакала.

Тумов остаточно розгубився. Він важко встав із крісла, зачепив книги, що лежали на краю столу. Книги з гуркотом посипалися на підлогу. Нагнувся, щоб підняти книги, махнув рукою, не підняв і сів на канапу між сестрами.

— Та зрозумійте ж, не все втрачено, — бурмотів він. — Знайдуть… Приїде… повернеться…

— Вже повернувся! — почувся від дверей знайомий голос. — Що тут у вас відбувається?

* * *

Тумов згодом ніколи не міг відновити в пам’яті послідовності подій, що розігралися того вечора. Ірина схопилася, перекинувши лампу. Жалібно дзвякнув зелений абажур. У кімнаті запанував морок. У темряві чувся уривчастий голос Ірини, гучний плач Люди, схвильовані вигуки Аркадія, поцілунки. Під ногами тріщали скалки абажура. Ігор хотів обняти Аркадія і обняв Люду. І вона поцілувала його в губи. Звісно, це була помилка… Поцілунок призначався братові… Ображено нявкнула кішка, якій хтось наступив на хвіст. Усі щось питали, і ніхто не слухав відповідей. Відтак засвітилася люстра. Вочевидь, сама, позаяк ніхто її не вмикав.

Ірина обіймала схудлого, бронзоволицього Аркадія, а Люда плакала і сміялася, притискаючи залите сльозами обличчя до широкого плеча Тумова.

Аркадія всадовили на канапу. Сестри сіли обабіч, міцно тримаючи його за руки, немов боялися, що він знову зникне. Втім, Ірина відразу ж хотіла схопитися й бігти на кухню, але Аркадій не пустив її. Тумов, топчучи широкими підошвами рештки абажура, влаштувався в кріслі навпроти канапи.

— Ну, розповідай, — сказала Люда.