— Чи не зустрічалися ми в «Гаплику Всесвіту»? — питав він.

— Так то ви там були з молотом?

— Так. Але тут мені куди більше подобається. Ніякого тобі стриму, гуляй скільки хочеш.

По залі прокочувалися хвилі веселого вереску, а кінця її не було видно за густим натовпом розгуляних галасливих істот, які бадьоро кричали одне одному щось нерозбірливе, хоча ніхто нікого і не слухав, а часом доводили себе до нестями.

— Здається, тут не нудьгують, — мовила Трилліан. — Що ти сказав, Ар-туре?

— Я питав, який чорт тебе сюди заніс?

— Я була випадковим рядочком крапок, що навмання літали по Всесвіту. Ти знайомий з Тором? Він вергає громи.

— Привіт, — сказав Артур. — Мабуть, це дуже цікаве заняття.

— Салют, — відказав Тор, — цікаве. А в тебе налито?

— Та взагалі-то ні…

— То чому б тобі не піти та й не налити самому?

— Побачимося пізніше, Артуре, — кинула Трилліан.

У пам’яті Артура заворушилася якась згадка, і він роззирнувся.

— Зафода тут немає, правда? — запитав він.

— Побачимося пізніше, — твердо повторила Трилліан.

Тор вилупився на нього своїми чорними як вугіль очима, клоччя бороди стирчало на всі боки. Мізерне освітлення на мить зібралося з силами і загрозливо блиснуло на рогах його шолома.

Він узяв Трилліан за лікоть своєю ручищею, і його біцепси стали рухатися один повз один, мов два «фольксваґени», що заїжджають на переповнену стоянку.

І він кудись її повів.

— А знаєш, у безсмертя є одна цікава особливість… — сказав він.

— А знаєте, у космосу є одна цікава особливість… — почув Артур голос Слартібартфаста, який розмовляв з якоюсь великою масивною істотою, яка роздувала шию так, ніби рожеве кашне намагалося її задушити, і захоплено вдивлялася в очі старого і розглядала його сріблясту сиву бороду, — він до безмежжя нудний.