— Гаразд, — стомлено сказав Форд, — потішся вже. Я буду он там, — і додав, — з нудьги помирати. — Відійшовши вбік, він сів на зотлілу траву.

Артур пам’ятав, що в часі їхнього першого візиту на майданчик, тієї пообідньої пори, м’ячик шухнув до його торбини, тож він став у ній нишпорити.

І вже знайшовши м’яч, усвідомив, що це ж не та торбина, з якою він був тут минулого разу. Одначе ось він лежить між грецькими сувенірами.

Він витяг його, протер, плюнув на нього і ще раз протер полою халата. Поставив сумку на землю. Якщо вже грати, то робити це як слід.

Він кілька разів перекинув маленький червоний м’ячик з руки в руку, насолоджуючись його вагою.

З чудовим відчуттям легкості в тілі і на душі він потюпотів далі від хвіртки, вирішивши бігти в середньошвидкому темпі, а тому й відміряв для розбігу добрячу відстань.

Він звів очі до неба. По небу кружляли птахи і зграйками линули хмарки. Сирени «швидкої допомоги» та поліційних «воронків», а також людські крики і стогони роздирали повітря на клапті, та Артур відчував себе дивно щасливим та відокремленим від цього гармидеру. Зараз він зіграє в нападі на крикетному майданчику «Лордза».

Повернувшись до хвіртки обличчям, він тупнув кілька разів кімнатним тапочком, розпрямив плечі, підкинув м’яч угору і спіймав.

Почав свій розбіг.

На бігу він раптом побачив, що біля хвіртки стоїть захисник.

— Пречудово, — майнула думка, — тим буде цікавіше…

Та коли ноги піднесли його ближче, його очі розгледіли, що захисник, який завмер з биткою біля хвіртки, не належав до англійської команди. І до крикетної команди Австралії він теж не мав ніякого відношення. То був представник команди роботів з Кріккіту. То був холодний, нещадний білий робот-кілер, який, очевидно, не повернувся на корабель з рештою.

В голові Артура Дента зіткнулися лобами кілька протилежних думок, та він не був у змозі зупинити свій біг. Здавалося, час поповз зі страшенно запаморочливою повільністю, і все ж його ноги чомусь не бажали зупинитися.

Рухаючись, ніби муха в патоці, він повільно повернув свою затуркану голову і поглянув на свою руку, яка стискала твердий червоний м’ячик.

Його ноги повільно, але неухильно рухались уперед, а він усе дивився на м’яч, затиснутий у своїй безвольній руці. М’яч випромінював темно-червоне сяйво й уривчасто пульсував.

Він знову зиркнув на кріккітянського робота, який незворушно і вичікувально застиг біля хвіртки з биткою напоготові. Його електронні очі випромінювали глибоке холодне гіпнотизуюче світло, і Артур не міг відірвати від них свого погляду. Здавалося, що бачить він їх у кінці тунелю, утвореного незримими стінами.