Воттс жодних ілюзій щодо цього не плекав. І саме тому його візії майбутнього, як не крути, реалістичні й оптимістичні. У тих-таки «Рифтерах» відбувається масштабний апокаліпсис, не тільки людство, а й усі форми життя опиняються на межі вимирання, — та ж, зрештою, тільки опиняються. Хіба в цьому не криється своєрідний оптимізм, здатність знайти вихід навіть із наглухо запаяної бляшанки, що повільно опускається на дно?..

Воттс говорить про очевидні для нього речі: що більше відкриттів ми робимо, що більше ступенів свободи отримуємо, то вищий ризик, що цими можливостями скористаються люди, позбавлені зайвих докорів сумління. (Причому позбавлені — серед іншого і штучним шляхом.) Люди, які робитимуть з іншими що завгодно лише тому, що вони можуть це робити.

Якщо вірити автору, доля світу, зрештою, і залежатиме від недо- та над-людей — вони вирішуватимуть, чи лишиться життя на планеті. Парадокс полягає в тому, що саме вони, ці «недо-» та «над-», мають в результаті стати людянішими, аби зробити свій остаточний вибір.

І знову ж таки — хіба це не вияв щирого оптимізму?..

3.

Та хай там як, попри свої оригінальні фантастичні ідеї Воттс мав усі шанси лишитися серед легіонів маловідомих, роботящих жанрових письменників, що працюють на гіків, тусять на фантастичних конвентах і на більше не претендують. Після «Рифтерів» він опинився на роздоріжжі: «свою», морську, тему він випрацював досуха — і тепер мав вирішити, яким шляхом іти далі.

Він зробив стрибок і вирушив у космос.

Ми ж, перед тим, як поговорити про «Сліпобачення», зазирнемо у минуле. Адже, крім наукової точності, за яку критики в один голос хвалять Воттса, є й інша складова його творів. Вони надійно вкорінені в літературу, причому на всіх рівнях.

І як тут не вважати своєрідним провісником — певно ж, добрим — те, що перший твір, який написав майбутній письменник, був звичайнісіньким фанфіком. Семи- чи восьмирічний хлопець слухав якось диснеївську радіоадаптацію «Двадцяти тисяч л’є під водою» — і настільки нею захопився, що почав конспектувати цю історію, поступово до- та переписуючи її. «Фактично, — жартує Воттс, — моїм першим актом літературної творчості була тристорінкова новелізація радіоадаптації фільму, що був заснований на романі. Тепер, коли минуло стільки часу, мені приємно усвідомлювати, що вже 1966 року я був настільки глибоко занурений у мультимедіа. Я справді випереджав свій час».

Знання фантастичного канону, гра із ним — обов’язкова складова більшості воттсівських текстів. У багатьох із них ми бачимо відсилання до класики та сучасників жанру, від того ж таки Берна до Роберта Гайнлайна, Девіда Бріна, Станіслава Лема. («Соляріс» Воттс вважає взагалі одним із тих романів, що значно вплинув на нього як на письменника, — і це помітно: тема іншопланетного життя і чужорідного розуму стала ледь не основною у творчості канадійця.)