Його оповідання «The Things» (2010) переосмислює історію культового фільму Джона Карпентера «The Thing» (1982), який, своєю чергою, був екранізацією культового ж оповідання «Хто там надходить?» (1938) Джона Вуда Кемпбелла, знаменитого редактора часопису «Astounding Science Fiction/Analog Science Fiction and Fact». Якщо у першоджерелі полярники видобувають із льоду космічний корабель і стикаються з іншопланетною істотою, котра здатна змінювати свою зовнішність, то у Воттса ту саму історію розповідає власне ця істота. Динамічний сюжет поєднаний у нього з міркуваннями щодо того, якими шляхами може піти еволюція та яким може бути розумна істота, що постала в інших, неземних умовах.

Вкоріненість у мас-культурне поле, здатність грати на ньому Воттс виявив і в романі «Crysis: Легіон» (2011). До певної міри це був крок назад: новелізація компьютерної гри, текст переважно «для своїх» — а водночас виклик для письменника, що не звик просто переказувати чужі сюжети. У своєму — визнаємо — найслабшому з романів Воттс однак показав клас: презентував цікаві ідеї щодо природи Чужих, показав, як змінюється свідомість героя під дією зовнішніх чинників…

Звісно, на власному полі Воттс вміє грати краще і глибше. Скажімо, у «Ніші» та потім у «Рифтерах» з’являються жуль-вернівські мотиви, а до них додаються шанобливі поклони у бік інших письменників. Головну героїню звуть на честь Артура Кларка, одну з її колег — на честь Джеймса Балларда. Кларк, як відомо, багато років жив на Шрі-Ланці, захоплювався дайвінгом і чимало писав про підводний світ. Баллард, натомість, у своїй творчості багато досліджував те, яким чином змінюється людська психіка під тиском зовнішніх обставин, у екстремальних ситуаціях.

У «Рифтерах» же з’являються чи не найулюбленіші з інтертекстуальних відсилань Воттса — як не дивно, до Біблії. Головна героїня трилогії, Лені Кларк, по суті, стає водночас новим мессією, що несе нову істину, котра має докорінно змінити світ, та антихристом, який цей світ має знищити. Її повернення з глибин — повернення зі своєрідного Пекла — призводить до появи справжнього культу, її послідовники з’являються в усіх куточках Землі. Сама Кларк з’ясовує, що не знала, ким були її справжні батьки. Її тіло стає основою причастя для тих, хто — свідомо чи ні — стане носієм нової істини…

І це тільки основні паралелі, в трилогії їх значно більше.

Пізніше ми побачимо посилання на біблійні тексти й у оповіданнях «В очах Господа» (2008) та «Малак» (2010), а тему віри Воттс візьметься досліджувати в продовженні «Сліпобачення» — романі «Ехопраксія». Раз по раз він дивує читача, який від твердої наукової фантастики чекає на все, що завгодно, — тільки не дискусій про природу віри. Тим більше — дискусій цілком обґрунтованих, із численними посиланнями на найсвіжіші наукові статті у шанованих виданнях.