— У мене є кілька запитань, — врешті промовив я.

Потім додав:

— Я знаю, що ти мене чуєш. І знаю, що ти можеш відповісти.

Порожня театральщина. Я не перший вирушив у це паломництво; відтоді як Розум прокинувся, тут побували тисячі людей.

— Чого ти боїшся?

— Він ніколи не відповідає, — сказала моя провідниця.

Я обернувся до неї.

— Тоді звідки ви знаєте, що він нас чує? Звідки ви знаєте, що усі шість мільйонів людей не лежать у кататонії?

Вона усміхнулася.

— Чуєте, як дзижчать мухи вздовж дороги? Що ви їм можете сказати?

Поверхова відповідь, схожа на ті, що люди витягують з печива з пророцтвами. Хоча я також був не до кінця чесним.

А якби був, то сказав би щось таке:

«Я знаю, що надто дрібний для тебе. Знаю, що мій жалюгідний одиночний мозок не може вмістити і крихти тих осяянь, що пролітають твоїм могутнім інтелектом. Однак я знаю точно, що тобі, виблядку, вірити не можна. Я бачив, що може зробити рій з такими людьми, як я, навіть коли він за розміром дорівнює лише дрібній частці тебе, коли він настільки малий, що поблажливо визнає наше існування. Я знаю, ти бачиш майбутнє…

Навіть якщо не хочеш розповідати, яким воно буде».

Незважаючи на те, що балачки моєї провідниці про мух відгонили кліше, я припустив, що вона натякала на Шекспіра. Для богів ми те саме, що мухи для хлоп’ят, і навіть якщо вони не вбивають нас задля розваги[104], сумніваюся, що вони стануть на наш захист, коли хтось інший візьме мухобійку.

Якщо добряче пошукати, вузли Мокші можна знайти і в інших місцях: там, де немає складів, охорони та політики стосовно відвідувачів, бо за великим рахунком світ не знає про їхнє існування. У таких місцях вузли до певної міри справді говорять.

Тільки чи мають їхні слова якийсь сенс? Це вже зовсім інше питання.