Із цими думками я встромив руки майже по плечі й обхопив міхур. На щастя, легко впізнав на дотик тендітну Вірчину фігурку, і мені полегшало. Потерпи, ріднесенька… Не давши собі засумніватися, рішуче вивалив уміст кокона на наше ліжко.

Міхур упав на постіль й одразу заворушився — Віра намагалася скинути з себе кляту плівку! Жива! Вона жива.

— Зараз, Віро!

Застрибнув на ліжко й знову схопив ніж. Обережно надрізав там, де плівка натягнулася між долоньками дружини. Міхур лопнув із неприємним звуком, і Віра відразу «виринула» з нього. Сіла, зірвавши залишки зі свого обличчя, й глибоко вдихнула, наче там не було чим дихати.

— Віруню…

Вона мовчить. Тільки важко дихає й роззирається, немов не розуміючи, де вона.

— Віро…

Але Віра блукає поглядом по кімнаті й не чує. Я обережно знімаю білясту плівку з її плечей і рук. Вона наче й не бачить мене.

— Усе добре, Віро…

Блукає поглядом. Мовчить. У її очах тільки розгубленість і переляк.

— Як ти? — беру її за плечі й трохи повертаю до себе, намагаючись спіймати її погляд. — Віро, ти мене чуєш?

Здається, тільки тепер вона помічає мене й перестає водити очима по стінах. Тільки дивиться чомусь не в очі, а на рот. Наче й справді не чує, а намагається прочитати по губах.

— Віро… — кажу і боюся повторити своє запитання. А якщо вона і справді втратила слух…

Господи, Вірусю… Нехай з нею буде все добре… Тільки б усе було добре.

— Віро, — раптом повторює вона, не зводячи пильного погляду з мого рота.

— Слава Богу… — виривається в мене, бо її голос такий же рідний і звичний як завжди, і я обіймаю її, міцно пригорнувши до себе.

Потім знову відсторонююся й зазираю в обличчя, щоб спіймати погляд, але Віра і далі дивиться лише на губи.

— Як ти, Вірунчику? Щось болить?

Вона трохи схиляє голову, ні на мить не зводячи чіпкого погляду з мого рота.

— Як ти, Вірунчику? Щось болить? — вона повторює цю фразу, точно копіюючи мої інтонації.