— І що ти з нею робитимеш?

— Не знаю… — я упівока глянув на Ельзу, але та була перейнята винятково омлетом. — Нічого. Доглядати. Годувати.

— Це не обов’язково. Якщо химера не їсть, її живить грибниця.

— Але спершу вона потерпатиме від голоду, так?

— Ти взагалі не розумієш чи що! — Ірма встала й пройшлася по кухні. Потім підійшла до Ельзи. — Ти вже попоїла, дитинко?

— Ага. Тільки я ще хочу печива.

— Я зараз дам тобі печиво, і ти підеш гратися в кімнату.

Ельза погодилася. Ми залишилися самі. Ірма сіла навпроти й заговорила голосним свистячим шепотом:

— Ось, наприклад, ти доглядаєш за нею. Уявімо, вона не вирвалася й не відкусила тобі голову. Уявімо, ніхто не довідався, що з твоєю дружиною коїться щось дивне. Наприклад. Аж ось за два тижні повідомляють про евакуацію. І що? Береш її з собою? Непомітно приводиш на корабель химеру?

— Буде видно, Ірмо.

— Вона все зіпсує! Тобі ніколи не приховати її стану! Навіть якщо ти якимось дивом протягнеш свою дружину в шатл, то приховати це на «Трьох коронах» неможливо! І тоді ми нікуди не полетимо! Бо химера на борту означатиме зараження й карантин!

— Ще є час. Можливо, процеси зворотні…

— Які процеси?! — вигукнула Ірма, але спохопилася й знову перейшла на шепіт. — Які такі процеси?

— Ти казала, у химер зберігаються людські нейрони…

— А всередині лишайників є водорості — це ж не робить їх морською капустою! Це не твоя дружина, зрозумій ти! Не її тіло!

— А її тоді де?!

— Ніде! Грибниця перетворила його на лемішку й висмоктала, як сраний смузі! А те, що сидить у твоїй кухні, — не людина і навіть не ссавець! Це плодове тіло грибниці! Довбаний опеньок!

— Моя Віра — гриб?

— Та її взагалі вже немає! А істота на твоїй кухні — авжеж, гриб.

Я труснув головою, наче міг витрусити з неї цю нову, немислиму реальність, що ввірвалася в моє життя.