— Стривай-стривай… Мутаген був!

— У збудженій фантазії керівника місії, який перебував на «Артилеристові»! А Ірма просто налила в той термос кави. Кавові відходи з автомата, розведені водою до стану загадкової темної гущі… Вона знала, що ніхто не відкриватиме його, аж поки ми не повернемося на Землю.

У мене до нудоти паморочилося в голові від того, що кожне її слово перевертало все з ніг на голову.

— Не розумію… — я намагався все ж якось осмислити, але не виходило. — Мутаген є… І він діє!

Ледь не згадав женців, але вчасно прикусив язика.

— Діє? — Вандлик аж гиготнула. — Це Ірма тобі розказала?

— Нащо їй тоді було тягнути мене на дослідницьку станцію? По кавову гущу?

— То ви там удвох були? Чи ще хтось?

Я сіпнувся, раптово згадавши, що це допит, а я — арештант.

— Були де? — я запізніло спробував зобразити святу простоту.

— Пізно, лейтенанте, ти проговорився. Ви були там разом. Отже, арсенал теж ховали разом. Це ж ланки одного ланцюга, так?

— Думай, що хочеш.

— А що тут думати! Уранці ми приведемо її сюди, і я запитаю.

— Не смій її чіпати! — зненацька випалив я, хоча, правду кажучи, не планував. Вирвалося. Бо Вандлик наче навмисно бралася за все, що мені дороге.

— Захищаєш її? Я тебе розумію. Вона вміє бути приємною, так же? Розумною, цікавою. Що вона тобі розповіла? Яка я падлюка?

Я не знав, що відповісти.

— А вона розповіла, чому носить браслет дезертира?

— Хіба не тому, що ти так вирішила?

— Вона намагалася викрасти «Три корони Кортеса»!

— Наш лінкор? — недовірливо запитав я. — Коли ж вона встигла?