…Я немов у заціпенінні дивлюся на огидну картину. Через кілька секунд отямлююся й повертаюся до дверей. Ельзо, моя маленька Ельзо! Я забуду цей жах, коли зможу занурити обличчя в твоє пахуче волосся…

14

Ірма розчахнула двері. Так розплющують очі після нічного кошмару, коли довго не можуть вивільнитися із задушливих обіймів сну, й ось, нарешті, вириваються з нього: рвучко сідають у ліжку й витріщаються в порожнечу, досі не вірячи, що реальність — тут, а не в диких образах, які наповнювали її ще секунду тому.

Так відчинила мені Ірма. Немов усе найстрашніше мало скінчитися, щойно електричне світло рине в сніжні сутінки, посеред яких, роздертий власним учинком, стояв я.

— Де ти був! — вигукнула вона, і голос її лунав непідробно радісно. — У тебе ж немає телефону!

— Що? — перепитав я, бо зрозуміти було важко.

— Іди сюди! — раптом вигукнула вона, наче нас із нею розділяв щонайменше волейбольний майданчик. — Скоріше!

І перш ніж я зрозумів, що її слова адресовані не мені, з-за Ірминої спини показалася вона. Моя крихітна принцеса з невимовно глибокими очима й сонячним личком.

Ельза.

Мені здається, я відштовхнув Ірму вбік, не усвідомлюючи того, просто як ото відхиляють гілку в лісі. І кинувся вперед. І впав навколішки перед своєю маленькою донечкою, міцно притискаючись до неї, наче бажаючи, щоб наші душі злилися й стали єдиним цілим уже назавжди.

— Ельза… — я відірвався від неї лише на мить, щоб обережно обцілувати прекрасне личко. — Моя Ельза…

Прозоре, чисте щастя затопило мене до самісінької маківки. Воно клекотало, брижилося всередині невеликими метушливими хвилями й вихлюпувалося з очей гарячими краплями.

— У тебе щоки мокрі, — сказала Ельза, торкаючись до мого обличчя долоньками.

— Це від радості, — сказав я й засміявся, щоб не заридати.

А потім притулився носом до голови, вдихаючи запах її волосся. Я так і не відчув того чарівного аромату, яким пахнуть усі маленькі діти, — тільки легкий запах Ірминого шампуню. Бо цієї миті хвиля розпачу наздогнала й оглушила мене, позбавляючи можливості відчувати щось, крім болю. Я вбив людину. Задарма вбив. І продовжив наш із Ельзою полон на цій планеті. Завтра ми з нею полетіли б назавжди. Полетіли б.

— Я все зіпсував, Ірмо, — сказав я. — Я все зіпсував.

15

Подумки я й далі обіймав Ельзу. Тепло її маленького тільця було сильніше за все на світі. Поступово воно витісняло навіть розпач, сором і усвідомлення помилки, якої я припустився. Вона жива! Я покліпав, виринаючи зі спогадів. Вона жива. Це надавало мені сил. І немов увиразнювало довколишній світ. Додавало сенсу.