— Уже тепер, після всього, коли я опам’яталася на «Трьох коронах» й дізналася, що по мене прилетіла не абихто, а Ніколь… Я вирішила, що вона повернулася заради мене. Звернула там гори, і… Я навіть не розуміла, скільки років минуло… — Ірма важко перевела подих. — Я благала її негайно летіти звідсіля. Просила. Але її як заклинило на цій новій місії… І тоді я зрозуміла, нащо вона прилетіла. Здогадалася. Тієї ж ночі прокралася на місточок і… Далі ти знаєш. Чудес не буває…

Було тихо. Тільки Ельза розмірено сопіла. Ірма дивилася на мене майже благально. Наче чекала, що зараз я спростую її слова про чудеса.

— Я не покину тут решту людей.

— І дозволиш своїй доньці загинути?! — тепер у її очах читався докір.

Я мовчав. Ірмин погляд жадібно обмацував моє обличчя, ковзав туди-сюди, кидався від одного ока до другого, пронизував наскрізь, намагаючись знайти відгук, а потім немов обіймав і відразу тряс за плечі, мовляв, ну що ж ти, давай!

Нарешті вона простягнула мені руку:

— Ти, лейтенанте, хороша людина. Намагаєшся взяти на себе відповідальність за все. За чужих дітей, за батьків, які приперли їх сюди, бо їм так сильно потрібні були гроші! За тих офіцерів, які, на відміну від нас із тобою, знають мету місії від самого початку! Не варто. Просто — летімо! Тому що Вандлик неможливо спинити! Її не зупинив найстрашніший кошмар життя — виродок, який колись, у дитинстві, задушив її сестру. Він снився їй постійно, нагадуючи, що вона втекла, а сестра — загинула, змушує ридати в подушку по пів ночі… А на цій планеті кошмар матеріалізувався. І явився до неї — химерою! Вона обмочилася зо страху, але навіть після цього не згорнула місії! Вандлик не спустить шатлів, поки не отримає свій мутаген.

— Так, — кивнув я. — Твоя правда — поки не отримає або доки ми всі не загинемо… І знаєш що… Хай отримає. І просто сьогодні!

Сказавши це, я міцно обхопив свою Ельзу й штовхнув Ірму всередину кабіни. Вона верескнула, як кішка. Гвинтівка з’явилася в її руці навдивовижу швидко. Ельза прокинулася й злякано обхопила мою шию.

— Опусти зброю, Ірмо. Ми обоє знаємо, що ти не вистрелиш.

Я швидко відступав про всяк випадок, тримаючи свою «Шиву» напоготові. Ірмин погляд, здавалося, здатен різати сталь.

— Тату… — пошепки запитала Ельза. — Що ти робиш?..

— Усе добре, доню, — тихо сказав я. — Потрібно повернутися.

— А що ми забули?

— Термос. Ми забули термос.

5

Вандлик довго не відчиняє. Ельза знову сидить у мене на спині.

— Усе пам’ятаєш? — питаю.

— Так.

— Не будеш боятися?