Вона цілує мене в щоку.

Лівою рукою я закриваю об’єктив мультидіапазонної камери інтеркому. У правій — зведена «Шива». Металевий Ірмин термос — у кишені куртки. Знову стукаю носаком у двері. Не відчинить — стрілятиму. Але тут інтерком хрипко прокашлюється й здивований голос Вандлик запитує, хто там. Нахиляюся нижче, щоб Ельза була поруч із переговорним пристроєм.

— Я загубила тата! — каже вона.

Устигаю почути, як Вандлик охнула.

Клацає замок. Відчинені двері прокреслюють на свіжому снігу жовту смугу світла. Стаю в освітлений клин і тицяю ствол переляканій Вандлик просто в ніс.

— Утнеш якусь дурницю, і я стрілятиму.

Насправді я блефую. Але на обличчі Вандлик такий переляк, наче я пообіцяв згодувати їй її ж таки тельбухи. Вона відступає в помешкання, щільніше загорнувши короткий халатик.

Помічаю, як її очі стріляють вусібіч.

— Без дурниць, — повторюю я й, не обертаючись, захлопую за собою двері. — Я прийшов запропонувати угоду…

— Ти знайшов арсенал… — перебиває вона, тільки зараз роздивившись гвинтівку в моїй руці.

— Так. Сядь.

Бічним поглядом устигаю вловити якийсь рух, але зреагувати — уже ні. Упізнавано клацає запобіжник індукційки.

— Кинь ствол! — наказує тихий голос, і я з подивом упізнаю вкрадливі інтонації нашого Абу Асада.

— Не смій! — каже Вандлик. — З ним дитина!

— Нехай кине ствол!

Ельза, нахилившись низько-низько до моєї голови, починає плакати — тихо й жалісно, як може плакати тільки по-справжньому налякана дитина.

— Господи, вона ж боїться! — Вандлик підхоплюється, але я смикаю гвинтівкою, й вона знову сідає.

Притискаю Ельзину щічку до своєї, не зводячи очей із Вандлик:

— Тихо, доню, тихо…

— Опусти ствол! — гарчить Аба.