Джессіка зітхнула й перевела увагу на Лето, що сидів на престолі. На почесному місці біля його правого ліктя стояла гігантська посудина- канопа, що містила воду Муад’Діба. Лето хвалився Джессіці, що його внутрішній батько підсміювався з цього жесту, хоч і схвалив його.

Ця посудина й ці хвастощі підкріпили її рішучість не брати участі в ритуалі. Знала: до кінця життя не погодиться з тим, що Пол промовляє устами Лето. Вона раділа, що Дім Атрідів вистояв, але речей-які-могли-бути годі було витримати.

Фарад’н сидів зі схрещеними ногами біля посудини з водою Муад’Діба. Це було місце Королівського Писаря, новонадана й новоприйнята честь.

Фарад’н відчував, що він добре пристосувався до нових реалій, хоча Тийканік досі бушував і погрожував страшними наслідками. Тийканік зі Стілґаром утворили спілку недовірливих, яка, здавалося, розважала Лето.

Церемонія складання присяги тривала години, і Фарад’н переходив від благоговіння до нудьги й знову до благоговіння. Незрівнянні вояки йшли нескінченним потоком. Не можна було сумніватися в їхній відновленій вірності Атріду на престолі. Стояли перед ним із вірнопідданим острахом, цілковито приголомшені тим, про що відзвітувала аріфа.

Нарешті церемонія добігла кінця. Перед Лето постав останній наїб — Стілґар на «почесному завершальному місці». Замість важких кошиків із прянощами, вогненних самоцвітів чи інших коштовних дарунків, які купами лежали довкола престолу, Стілґар приніс головну пов’язку, вив’язану з меланжевого волокна. У неї було вплетено зелено-жовтого Атрідівського яструба.

Ганіма розпізнала цю пов’язку й скоса глянула на Лето.

Стілґар поклав пов’язку на другу сходинку під троном, низько вклонився.

— Я даю тобі пов’язку, яку носила твоя сестра, коли я забрав її до пустелі, щоб захистити, — сказав він.

Лето придушив усмішку.

— Я знаю, що ти потрапив у скруту, Стілґаре, — промовив Лето. — Є щось, що ти хотів би взамін?

Він указав жестом на груди коштовних дарунків.

— Нічого, мілорде.

— Тож я приймаю твій дарунок, — сказав Лето. Схилився вперед, підняв край сукні Ганіми й відірвав од неї тонку смугу. — Взамін даю тобі клаптик сукні Ганіми — сукні, яку вона мала на собі, коли її викрали з твого пустельного табору. Це змусило мене рушити їй на порятунок.

Стілґар тремтячою рукою прийняв клаптик тканини.

— Ти глузуєш із мене, мілорде?

— Глузувати з тебе? Клянуся своїм іменем, Стілґаре, я ніколи б із тебе не глузував. Даю тобі безцінний подарунок. Наказую тобі завжди носити його біля серця, аби пам’ятати, що всі люди схильні помилятися, а всі проводирі — люди.