Так. Дано Іт велів транспорту нам не давати. Дуже мило! Доведеться їхати автобусом. Я взяла Клюса за руку, і ми покрокували до зупинки, не дослухавши історію про інші поламані автомобілі. До Аркадая доберемося автобусом, там пересидимо в дядька до прибуття пароплава, а тоді нехай спробують пошукати нас по Південних колоніях! До свята Місяця ще аж два тижні, за цей час можна в таку глушину забитися, що Дано Іт з досади повіситься.

Однак мрії мої залишилися мріями. Товстий смугастий автобус закрив двері й від’їхав настільки поспішно, що Клюс навіть плюнув з досади.

— Щоб у тебе колеса відпали! — голосно побажав він вслід автобусу, який чхав димом, але я поспішила зробити знак скасування пустого слова. Не хочу, щоб на совісті Клюса було чиєсь життя.

Тим часом невгамовний братик звернув увагу на «оленегон», що стояв на узбіччі. На боці сліпучо-жовтого причепа красувалося зображення рогу достатку, що викидає парасольки, тростини, капелюхи, чашки з блюдцями й більярдні кулі на барвисті дверцята «оленегона». «Майже задарма», — говорив напис під рогом. Клюс висмикнув у мене руку, засунув у кишеню й неквапливою ходою Громила Ака покрокував до машини.

— Приятелю, — почав він, намагаючись говорити хрипко, — підкинь мандрівників до Аркадая.

Водій, який замикав двері причепа, обернувся. Він виявився молодим світловолосим хлопцем, чий затертий светр і штани з «вічної» тканини явно видавали в ньому бродячого торговця.

— Я зайнятий, приятелю, — відповів він у тон Клюсу, — у мене товар.

Клюс вихопив з кишені пістолет, повільно навів на чоло водія й проголосив зловісно:

— Клянуся лисиною Малу, твій товар почекає!

Я злякалася не на жарт. Бродячі торговці рідко бувають беззбройними. Не вистачало ще, щоб мого нещасного брата вважали зловмисником і під цим соусом пристрелили. Я рвонулася вперед, відтягнула Клюса й посміхнулася водієві найпроменистішою посмішкою, яку тільки могла спорудити:

— Вибачте, будь ласка. Це іграшка.

Водій витріщився на мене так пильно, що я мимоволі перевірила, чи всі ґудзики на кофті застібнуті.

— Славний хлопчина, — нарешті сказав він. — Але я десь його вже бачив. Чи не ти мені шину продірявив, приятелю?

Ображений Клюс знову підняв пістолет, але я перехопила його руку й заворкотіла ніжно:

— Звичайно не він. Ви помилилися.

Темно-зелені очі водія перебігали з обличчя Клюса на моє й назад.

— Дивно, але вас я теж десь зустрічав.

Я не стала уточнювати де, просто міцно взяла Клюса за плече й повела до зупинки, де Дім Фут уже гальмував якогось «леопарда».

— Панянко!

Водій «оленегона» наздогнав нас і перепинив шлях. Клюс насупився, а Дім Фут, який миттєво насторожився, залишив «леопарда» й про всяк випадок розстебнув плаща.