— Це смішно, але я насправді їду в Аркадай! Ви зачекаєте п’ятнадцять хвилин, поки я зателефоную?

Я зміряла його поглядом з голови до ніг, всім виглядом зображуючи презирство до приставучих нахаб. Ламасе, клянуся, він дивився на мене, як на богиню Місяця! Але я майже фізично відчувала, як права рука Діма Фута гріє автоматний ствол.

— Ніколи нам чекати!

— Панянко! — у його голосі пролунало благання. — У мене чудова машина, я домчу вас майже миттєво!

Напевно, його треба було попередити про небезпеку, однак я просто зробила знак Діму й попрямувала до «оленегона». Даремно відмовляти людину, яка хоче подражнити долю.

Чудова машина «оленегон». Батько на такому їздив. Пам’ятаю, змушував мене зубрити технічні характеристики, щоб хизуватися перед гостями. Шість циліндрів, потужність сто дві кінські сили, максимальна швидкість сто двадцять п’ять кілометрів на годину. А в салоні… Так, але не про цей автомобіль сказано. Ліве крило бежеве, праве біле, капот синій. Ручка перемикача швидкостей гадюкою зігнулася, на спідометрі лише половина скла збереглася, чохли на сидіннях з першосортної аркадайскої мішковини.

Захеканий від швидкого бігу, водій відкрив переді мною дверцята. Цікаво, кому він дзвонив? Ручаюся, що поїздку в Аркадай він планував не на сьогодні.

— Отті Афарас до ваших послуг.

— Дім Фут, — гримнув позаду Дім, — і особи, які мене супроводжують.

Молодчина, Дім! Виручив. Мені не хотілося називатися. Чим менше Афарас буде знати про нас, тим спокійніше й довше проживе.

— Мабуть, ви нетутешній? — запитала я, щоб змінити тему.

— Так, перебрався півроку тому з Янваї й намагаюся стати на ноги.

— А чим же не така Янвая?

Обличчя водія оживилося, і він з жаром став розповідати про чудесний клімат Янваї, про дивовижних людей, прекрасну природу, але ж правитель дуже кепський. Янваї постійно не щастило із правителями.

Під розповідь про зарослий кущами ольди острів ми петляли вуличками Анемора серед сірих будинків з гострими дахами, незліченних кам’яних арок й облетілих каштанів. У бідній маленькій державі панував жовтень. Промайнули будинки окраїни, і нас зустріли оголені поля, рідкий чагарник над шляхом і дрібний осінній дощ, який відразу забризкав вітрове скло. Водій включив «двірники», їхній неголосний шерех, пустельне ранкове шосе, чорна хмара в небі й розмірений голос оповідача навівали дрімоту.

Зненацька Афарас замовк на півслові, знову подивився на мене пильно й сказав:

— У мене гарна пам’ять на обличчя. Де я міг вас бачити?

— Клянуся, я не чіпала ваших шин!

Він зніяковіло посміхнувся й зосереджено потер чоло, намагаючись пригадати. Я не встигла вигадати щось переконливе: рука з водяним пістолетом мелькнула біля моєї правої щоки й витяглася в напрямку бічного дзеркала. Мій войовничий брат став на коліна на задньому сидінні, упер лікті в спинку переднього й ретельно прицілився в дзеркало.