Євгенія сиділа безсильно, зі спущеними на коліна руками. Попович уперто дивився в посинілі шиби вікна, від котрих блідо і прикро відбивалося жовте світло закіпченої лямпи.

Через отворені знадвору двері доходив рівний голос Грамської і нервовий, неспокійний, перериваний плачем, Урбановичевої. На подвір’ї піяв когут довгим пискливим криком, а десь далеко брехали пси…

На порозі появилася висока постать паламаря. Попович відвернувся від вікна. Євгенія кинула довгий погляд питаня.

– Уже по всьому, – сказав паламар майже шепотом. Євгенія схопилася на рівні ноги, однак Попович випередив її і кинувся до кімнати умерлого.

Тяжке конанє змінилося в образ тихого, спокійного сну. Однак було в нім щось таке могуче й велике, що прохожі станули коло порога й не сміли поступити дальше.

По часі Попович поступив кілька кроків наперед і перехрестився. Євгенії як би щось піднесло руки, і вона мимохіть по свому обряду перехрестилася три рази.

– Що тепер будемо робити? – заговорила за нею Грамська. – Брат ще не приїхав.

Євгенія сильно обурилася в душі. Ся буденна жура була зовсім суперечна з тим, що в цілій величі і грозі стояло тепер перед нею. Вона вперла очі в кусень стелі, від котрої місцями відлітало вапно; однак могла виразно зазначити фігуру легкої, прозорої хмарки, що підносилася вгору над умерлим, немовби ломилася і пропадала поволі. Треба було ще хвилі, одної хвилі, щоби те, що вона бачила, спокійно знялося вгору й відлетіло.

Голосний плач Урбановичевої відбився о єї уха і гейби зі сну пробудив її.

Попович і Грамська стали радитися, що робити з Урбанозичевою. Не можна було лишити бідну жінку при перших обслугах померлого. Євгенія німо прислухувалася їм, бо думка єї все ще була зайнята чим іншим. Врешті Грамська рішила, щоби Євгенія завела Урбановичеву до неї і лишила під опікою матері.

Нелегко то було виконати. Нещаслива жінка сильно опиралася, і треба було довгого часу, заки вдалось її намовити до того.

Врешті Євгенія завела її. Старенька мати Грамської, побачивши Урбановичеву, здогадалася, що вже по всему, обняла її і поцілувала в чоло з очевидним поважанєм для її смутку. Євгенія сіла тяжко утомлена. Тут не мала вона що більше робити; попрощалася й пішла додому.

Хороший ранок грав чудово прозорим промінєм блискучого сонця, що виповзло на край овида, прикрите дополовини червоною хмаркою, розливало по небі яркі смуги, золотило доми і промінистою пурпурою обливало вершки гір, що вінком окружали місточко. Місто оживало по нічному відпочинку, отворились вікна і двері, на вулиці показувались люди. Повітрє було лагідне, хоч заносило холодом і вогкістю роси.