Свіжість ранку очутила єї і отрясала вражінє сеї страшної ночі. Що се було? Що вона бачила? Чи се правда, що вона шукала нічних страхів, здоймала святі образи, хрестилася? Чи се правда, що то все діялося задля него, Урбановича, котрого нема вже між живими?

В тому, що пережила сеї ночі, мала важкий доказ, що смерть чоловіка є щось таке високо трагічне, що не можна єї так легко брати, як брав єї колись Урбанович у своїй «Душі».

Але ж кому вона се розкаже? Адже ж, власне, той найновійший єї доказ сповнився на тім, з ким вона якраз про те сперечалася.

Чи се також не трагізм?

Їй напливали на пам’ять ще інші подробиці сумного факту. Нагадала, як хрестився блідий Попович. Які чутя проймали його в ту пору? Чи ті його чутя були подібні до тих, яких дізнавала вона? При першій нагоді вона постановила розпитати його про се.

Нагода скоро надійшла.

– Чи я хрестився? – питав здивовано Попович. – Я зовсім собі того не пригадую.

Євгенія не могла зміркувати, чи він говорив щиро, чи тільки вдавав вільнодумця.

Хмарниця

Хмарниця

Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкляна баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжке, розпалене, непорушне повітря.

Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко створеною зіницею.

Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у повітрі.

Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.

На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігався.

Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікався з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листє дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі плями.

Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зло-віща голова.

Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо і парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору. Усе порухалося.

Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах воду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.

Стемнілося.