— Це було комбінацією низької тваринної хитрості й здатності міняти вигляд.
— Але ж спрацювало, чи не так?
— Так, спрацювало.
— Корвін, а чи не може бути так, що ти не хочеш, щоб у нього був план, який може виявитися дієвим, що ти не хочеш, щоб він був правий?
— Це безглуздо. Я хочу покінчити з цим неподобством анітрохи не менше, ніж кожен з нас.
— Так, але хіба ти не хотів би, щоб відповідь прийшла з іншої сторони?
— До чого ти хилиш?
— Ти не хочеш довіряти йому?
— Визнаю. Я не бачив його — як його самого — з біса довгий час, і…
Він похитав головою.
— Я маю на увазі не це. Ти розсердився, що він повернувся, чи не так? Ти сподівався, що ми його більше не побачимо.
Я відвів погляд.
— Це було, — нарешті зізнався я. — Але не через пустуючий трон. Або не ТІЛЬКИ через нього. Справа в ньому, Рендом. У ньому. Ось і все.
— Я знаю, — сказав він. — Але ти повинен зізнатися, що він обставив Бранда, що не так-то легко було зробити. Він викинув фокус, якого я до сих пір не розумію, змусивши тебе принести ту руку з Тир-на-Нгот, змусивши мене якимось чином передати її Бенедикту, простежив за тим, щоб Бенедикт опинився в потрібному місці в належний час, так, щоб усе спрацювало і він повернув собі Камінь. Він також, як і раніше краще нас у грі з Відображеннями. Він зумів це зробити прямо на Колвірі, коли відвів нас до первозданного Лабіринту. Я такого не можу. І ти не можеш. І він був здатний відлупцювати Жерара. Я не вірю, що він здав. Я думаю, що він точно знає, що він робить, і, подобається нам це чи ні, я думаю — він єдиний, хто може впоратися з нинішньою ситуацією.
— Ти намагаєшся сказати, що мені слід довіряти йому?
— Я намагаюся сказати, що у тебе немає вибору.
Я зітхнув.
— Гадаю, ти потрапив в точку, — сказав я. — Мені немає сенсу злитися. І все ж…
— Тебе турбує наказ про атаку? Чи не так?
— Так, серед інших речей. Якщо б ми почекали ще трохи, Бенедикт зміг би виставити в поле великі сили. Три дні — мізерний термін, щоб приготуватися до чогось подібного. Не в тому випадку, коли ми так невпевнені щодо ворога.