— Але, можливо, це і не так. Він довго говорив наодинці з Бенедиктом.

— Це — інша річ. Ці окремі для кожного накази. Ця таємність… Можливо, він довіряє нам не більше, ніж змушений.

Рендом розсміявся. Так само, як і я.

— Гаразд, — погодився я. — Можливо, я теж не довіряв би. Але три дні, щоб почати війну… — Я похитав головою. — Йому краще знати щось, чого ми не знаємо.

— У мене склалося враження, що це, швидше, попереджувальний удар, ніж війна.

— Так, тільки він не потрудився нам сказати, що попереджувальний.

Рендом знизав плечима і налив ще вина.

— Напевно, він скаже, коли повернеться. Ти ж не отримав жодних особливих наказів, чи не так?

— Просто стояти і чекати. А що у тебе?

Він похитав головою.

— Він сказав, що, коли прийде час, я дізнаюся. По крайній мірі у випадку з Джуліаном він велів йому підготувати свої війська, щоб ті могли виступити на першу вимогу.

— О? Хіба вони не залишаються в Ардені?

Він кивнув.

— Коли він це сказав?

— Після твого відходу. Він викликав сюди Джуліана по карті, і вони поїхали разом. Я чув, як батько сказав, що частину шляху назад він проїде з ним.

— Вони вирушили по східній стежці через Колвір?

— Так. Я бачив їх від'їзд.

— Цікаво. Що ще я пропустив?

Він засовався в своєму кріслі.

— Ось ця частина і турбує мене, — сказав він. — Після того, як батько сів на коня і махнув рукою на прощання, він озирнувся на мене і сказав: «І не зводити очей з Мартіна.»