— Мені все життя було шкода йолопів, для яких живопис — усе одно, що вправи з гантелями. Але тепер — годі! Тепер я зневажаю цих кабанів, я плюю їм у пику! Хай ті примітивні ремісники конають у бруді відчуттів і натуралізму. Я піднявся до джерел, до суті, до квінтесенції всього сущого! Мені даровано провидіння. Сьогодні вранці я малював у себе в майстерні картину, коли це чую шурхіт крил. Підводжу голову й бачу ангелів. Вони кружляли над моїм мольбертом!

Лецвіт так гучно зареготав, що заглушив решту голосів і навіть оркестр. Ті, що танцювали, стали й здивовано обернулися до Лецвіта. А він вихилив склянку, підвівся і громовим голосом (від нього аж попідхоплювалися всі відвідувачі, задрижали стіни та двері, і чути його було одразу й на вулиці Норвен, і на вулиці Сен-Рюстік, на захід аж за майданчиком, де грали в кулі, а на схід вітер відніс той голос аж на Гутдор — принаймні так кажуть) промовив:

— Ну, чи не диво?! Ангели приносять солоденькі пілюльки отаким занудам, таким сухарям, таким зачуханим партачам. Хвала ангелам! Що ж, на мене теж зійшла благодать, але ангели тут ні до чого. Гей ви всі, хто дудлить шампанське й танцює під джаз, слухайте! Потім ви ще згадаєте про те, що я вам зараз розповім. Сьогодні вранці до моєї майстерні зайшло двоє чоловіків — ви чуєте, вони прийшли, а не прилетіли — двоє волоцюг, голодранців, двоє бідолах із землистими від голоду обличчями. Прийшли й сказали: «Конаємо з голоду». Я тут-таки підвів їх до картини з підписом «Лецвіт», і тим нещасним покращало майже одразу. За двадцять хвилин вони були вже ситі. Я нагодував їх своїм живописом!

— Нічого дивного, — вишкірив зуби Пуар’є. — Волоцюги ж харчуються з помийниці!

— А твої ангели були часом не гнойові мухи?!

Цей жарт усіх розвеселив, вибухнув гучний регіт. Блідий як мрець, Пуар’є обізвав суперника міщанським пейзажистиком.

Скочивши на стіл, вороги зчепились і, поки оркестр грав пристрасно-оксамитне танго, качалися серед склянок та пляшок. Мокрі до нитки — відерце для шампанського перекинулось і вода розлилася, — із закривавленими руками і обличчями, вони все лупцювали один одного. Жирафа з солідарності накинулася на Лулетту Бамбен, надавала їй ляпасів, подряпала її й розпанахала навпіл сукню. Пелу в цій запеклій бійці нічого не розумів і погойдував годинником на ланцюжку, грайливо всім підморгуючи. Хтось вибив ногою йому з рук того годинника, він ударився об пляшку й розбився. Приятелі насилу розборонили спочатку жінок, а тоді й чоловіків. Лецвіт задоволено пирхнув — у нього було підбите лиш одне око, а в Пуар’є обоє, розквашена губа, ще й розірване вухо. А Пуар’є, в свою чергу, тішився з того, що суперник надовго запам’ятає його дошкульні удари в живіт. Кожен із них відсвяткував свою перемогу, замовивши по пляшці вина.