Близько восьмої ранку Лецвіт прокинувся у Жирафи. Він лежав одягнений поперек ліжка, між Пелу й «дядечком». Жирафа спала в іншій кімнаті. Лецвіт пішов додому, прийняв душ і подався до Медонського лісу, де гуляв цілий день з етюдником. Повернувся він аж увечері, падаючи з ніг від утоми, але добре виголоднілий. Спати Лецвіт ліг після вишуканої вечері живописом. Вже засинаючи, він ще подумав про вчорашню ніч, картаючи себе за те, що не втримав язика за зубами. На щастя, ніхто не зрозумів справжнього змісту його слів, а художники, які там були, певно, вважатимуть їх за образне порівняння.

Лецвіт звичайно більше занепокоївся б, якби дізнавсь про те, як Гермес надумав повестися з його таємницею. Торговцеві закортіло негайно розпорядитися своїми сімома Лецвітами. Як тільки про їх поживні властивості стане відомо в місті, ціни на них почнуть зростати із запаморочливою швидкістю, кожен день даватиме ціле багатство, час справді цінуватимуть на золото. Гермес вирішив улаштувати банкет і розіслав запрошення на понеділок. А тим часом разом із жінчиним братом Ліонелем виканючив у конкурентів, і навіть у приватних осіб усі полотна Лецвіта, які тільки міг розшукати. Таким чином він дістав ще вісім полотен «поживного періоду» і близько двадцяти попереднього, які хоч і не могли наситити, але мали досить високу вартість.

У понеділок о пів на дев’яту вечора Гермесові гості зібрались у вітальні. Тут був видатний художник, відомий адвокат, двоє редакторів газет, четверо критиків-мистецтвознавців, директор французького радіомовлення, з жінок — кіноактриса, широкий вибір графинь, що не відстають від сучасності, та ще всілякі імениті дружини.

О чверть на десяту зголодніле товариство захвилювалось, а за чверть до десятої, коли стало ясно, що господиня про вечерю зовсім забула, почувся тихий невдоволений гомін. Гермес попросив гостей потерпіти, пообіцявши вечерю, якої вони не куштували зроду. Нарешті двері їдальні розчинились. Обличчя у зголоднілих гостей витяглися, коли вони побачили стіл. На білій скатертині не стояло жодної тарілки, жодного келиха і нічого такого, що можна було б їсти. Замість прибору перед кожним стільцем лежала квітка і картка з прізвищем гостя. Зате на столі було багато картин — з розрахунку одна на двох чоловік. Гості посідали в могильній тиші. Тільки оглядач-мистецтвознавець із «Пера», близький товариш господарів, зважився жалібно зауважити:

— Ось закуски, які ще більше розбурхають у нас апетит. Про мене аби лиш печеня не була пензля Брака!

— Любі друзі, я бачу, ви стурбовані. Заспокойтеся, — мовив Гермес і в кількох словах пояснив гостям, чому він зібрав їх довкола цього столу з картинами. Та його розповідь не заспокоїла гостей, а ще дужче їх насторожила й зіпсувала їм настрій. Одні вважали, що їх розігрують, інші — що господарі з’їхали з глузду. Але господиня так щиро припрошувала їх до вечері, що довелося скоритись — хоча б із чемності. Отож усі повтуплювалися в картини, які лежали перед ними. Та не минуло й п’яти хвилин, як за столом знявся здивований гомін, що невдовзі переріс у бурю захоплення. Напруження спало. Гермес сяяв. Коли гості наситились, вони заходилися розпитувати про Лецвіта. Найбільше старались обидва редактори газет — усі відповіді вони занотовували. Гермес розповідав охоче, змалював портрет Лецвіта — надто вже, втім, прикрашений, — розкрив його приватне життя; приписав йому цілу теорію мистецтва. Господар вигадував, додавав від себе, не забув і назвати адресу художника. Редактор «Вільного дня» незабаром зник. За ним дременув і редактор «Француза». Четверо художніх критиків, які працювали в інших газетах, вагалися, чи не зробити так і собі.