— Чхав я на них! Навіть якщо все, що тут написано, й правда. Однаково я вважаю Лецвіта нікчемою, нездарою, манірним і обмеженим богомазом. Ніхто не знає його краще за мене! Та повік він не намалює нічого путнього! Звичайно, йому поталанило — він знайшов дурнів, які дозволяють себе морочити. Але мене він не ошукає!

Після цих несподіваних слів серед журналістів пробіг обурений шепіт. Пуар’є зрозумів, що перебрав міру, і спробував опанувати себе.

— Певно, Лецвіт зробив відкриття. Що ж, чоловік він винахідливий. Але до чого тут живопис? А втім, цей рецепт, мабуть, з більшою вигодою можна буде використати в інших галузях. А щодо живопису, то це лише трюк, щоб привабити публіку.

— Отже, ви вважаєте, — озвався хтось із журналістів, — що творче натхнення до цього чуда не має ніякого відношення?

— Та що може бути спільного між творчим натхненням і харчуванням? Це просто нісенітниця! Хоч я завжди додержувався думки, що в галузі харчової промисловості Лецвіт має добитися видатних успіхів.

Та хоч як Пуар’є себе стримував, йому так і не пощастило приховати свою ворожість і роздратування. Журналісти більш ні про що не розпитували. Кинувши художникові кілька ущипливих зауважень і назвавши його «вельмишановним академіком», вони попрощалися.

По обіді Лецвіт послав одного з хлопчиків, що гралися на вулиці, купити йому вечірніх газет. Найбільше місця в них було відведено дивовижній події цього дня. Так Лецвіт дізнався, що як тільки відчинили Гермесову крамницю, до неї ринула велетенська юрба. Перед вітриною, в якій знов було виставлено «Дівчинку в жовтому», зібрався такий натовп, що довелося викликати поліцію, аби навести сякий-такий лад. Чутка поширилася надзвичайно швидко, і з усіх кінців міста до крамниці почали стікатися голодні, не рахуючи просто цікавих. В останньому повідомленні з місця події ішлося про тисняви, які утворилися на вулиці Боесі та на сусідніх вуличках. Розповідали газети і про якогось чоловіка, що надибав невеличке Лецвітове полотно в одній із художніх крамниць на лівому березі й придбав його за вісімсот п’ятдесят тисяч франків. Якась лівацька газета бідкалася з приводу того, що живопис, який міг би підтримати стражденну людність, став здобиччю «сильних світу цього». Лише в крамниці Гермеса, зауважував автор статті, зібрано стільки картин, що стало б годувати щодня тисячі голодних і повертати їм сили й здоров’я. Про від’їзд Лецвіта до Америки писали з багатьма застереженнями. А взагалі преса мала підозру, що слуга за розпорядженням Лецвіта охороняв спокій свого господаря. Однак ніхто не здогадався, що сам господар видав себе за слугу.