І ще одне варто відзначити. Життя для них могло б скластися значно легше, якби обоє вчасно збагнули, що в подружніх взаєминах легше пережити великі катастрофи, аніж дрібні буденні прикрощі. Та якщо вони чогось і навчилися спільно, то це того, що мудрість навідує нас тоді, коли лихові вже годі зарадити. Протягом багатьох років Ферміна Даса, згнітивши серце, терпіла веселі пробудження чоловіка. Вона розпачливо чіплялася за останні ниті сну, боячись ставати перед фатальною неминучістю нового ранку з його зловісними прикметами, тим часом як він пробуджувався зі щасливою невинністю немовляти: кожен новий день обіцяв йому нову радість відчувати себе живим. Вона чула, як він прокидався з першими півнями, і першим знаком його життя був кашель — невиразний, майже безгучний, і, здавалося, він підкахикує так зумисне, щоб і вона прокинулась. Чула, як він бурчить — тільки для того, щоб потривожити її! — поки шукає навпомацки пантофлі, які, звичайно, стояли там, де й завжди, біля самого ліжка. Чула, що він пішов до ванної, спотикаючись у темряві. Протягом години, поки він сидів у кабінеті, вона засинала знову, але тут він повертався до спальні вдягатися, все ще не вмикаючи світла. Якось під час однієї салонної світської гри доктора Урбіно попросили дати самому собі означення, і він сказав: «Я чоловік, який одягається в темряві». Вона все чула, глибоко переконана, що ті шерехи та стуки не є конче необхідними, і він стукає та шарудить навмисне, хоч і вдає протилежне; зрештою, і вона не спала, а проте вдавала, ніби спить. Причини, які рухали його поведінкою, були очевидні: ніколи він так не потребував її, живу і розважливу, як у ці хвилини неспокою.

Ніхто не вмів спати з такою невимушеністю, як вона, лежачи в позі танцю й затуливши чоло долонею. І як же вона дратувалася, якщо їй заважали вдавати, ніби вона спить, коли насправді уже не спала. Доктор Урбіно знав, що вона вловлює найменший шерех, який він спричиняє, і, по суті, вдячна йому за привід скласти провину за своє пробудження о п’ягій ранку на нього. Це справді було так, і в тих рідких випадках, коли йому доводилося мацати в темряві, бо він не знаходив пантофель на звичному місці, вона зненацька озивалася сонним голосом:

— Ти залишив їх учора у ванній. — А тоді, уже звичайним і вкрай роздратованим голосом, додавала: — Найбільшим нещастям у цьому домі є те, що тут не дають поспати.

І, повернувшись у ліжку, вмикала світло — без найменшої жалості до себе, щаслива, що здобула сьогодні свою першу перемогу. По суті, це була гра, в якій брали участь обоє, гра міфічна і зла, але водночас приємна, одна з багатьох небезпечних утіх одомашненого кохання. Але саме одна з таких буденних розваг закінчилася тим, що тридцять років спільного життя мало не пішли прахом, коли одного ранку у ванній не виявилося мила.