Папуга жив у домі вже понад двадцять років, а скільки він прожив до того, ніхто не знав. Щодня після сієсти доктор Урбіно сідав із ним на терасі патіо, де було найпрохолодніше місце в усьому домі, й виявляв справжні чудеса педагогічного хисту, аж поки папуга навчився розмовляти по-французькому не гірше за паризького академіка. Потім, з лукавства, притаманного навіть глибокій побожності, він навчив його співати месу латиною та проказувати кілька вибраних уривків з Євангелія від Матвія. Ще він домагався, аби папуга механічно завчив чотири арифметичні дії, — але в цьому зазнав невдачі. В одну з останніх подорожей до Європи він купив грамофон з трубою та багато платівок — і модної музики, і музики своїх улюблених композиторів-класиків. День у день протягом кількох місяців примушував він папугу слухати пісні Іветти Жільбер та Арістіда Брюана, якими захоплювалася вся Франція в минулому столітті, аж поки учень затвердив усе напам’ять. Ті пісні, які чув у виконанні Іветти, він співав жіночим голосом, а Брюанові — тенором, після чого гучно реготав, досконало відтворюючи регіт слуг, що ним вони супроводжували виконання папугою французьких пісень. Слава про високі таланти і дотепність цього папуги поширилась так далеко, що відвідати його іноді просили дозволу визначні гості, які приїздили з глибини країни на річкових пароплавах, а одного разу англійські туристи — з тих багатьох, котрі свого часу подорожували на бананових суднах із Нового Орлеана, — намагались купити його, пропонуючи будь-яку ціну. А проте днем його справжньої слави став той, коли в дім доктора Урбіно прийшли президент республіки дон Марко Фідель Суарес та всі міністри його уряду в цілковитому складі, щоб переконатися, чи правду розповідають про його дивовижні здібності. Вони з’явилися десь о третій пополудні, задихаючись у сукняних жилетах та сюртуках, яких не знімали всі три дні свого офіційного візиту під розжареним серпневим небом, і довелося їм піти, так і не погамувавши цікавості, бо папуга не захотів сказати навіть: «Це мій дзьоб», — незважаючи на розпачливі умовляння, погрози та прилюдну ганьбу доктора Урбіно, бо то він мав зухвалість запросити таких почесних гостей, знехтувавши мудрі застереження дружини.

Але папуга зберіг своє привілейоване становище навіть після тієї історичної нахабної витівки, і це стало очевидним доказом недоторканності його священних прав. Жодному іншому живому створінню не було дозволено жити в домі, крім земляної черепахи, яка з’явилася на кухні після трьох-чотирьох років відсутності, коли всі давно думали, що вона пропала навіки. Але до неї ставились не як до живої істоти, а скоріш як до речового амулету на щастя, про який ніколи не відомо, де він лежить. Доктор Урбіно не бажав признатися, що ненавидить тварин і свою відразу прикривав найрізноманітнішими науковоподібними теревенями та філософічними аргументами, які переконували багатьох, проте не його дружину. Казав, що ті, хто надміру любить тварин, здатні на звірячі жорстокості щодо людей. Казав, що собаки не віддані, а раболіпні, що коти — підлизи і зрадники, що павичі — оповісники смерті, що папуги-гвакамайо — не більш як зайві орнаментальні прикраси, що кролі схильні до жадібності, а мавпи — до сластолюбства і що півні — птиця проклята, бо ж то з їхньою участю святий апостол тричі зрікся Христа.