Про Лоренсо Дасу Флорентіно Аріса тільки й зміг довідатися, що він приїхав сюди із Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги незабаром після холерної пошесті з єдиною дочкою та незаміжньою сестрою, й ті, хто бачив, як він сходив з пароплава, не мали сумніву, що прибув він із наміром тут оселитися, бо привіз усе необхідне для добре обставленого дому. Його дружина померла, коли дочка була ще зовсім мала. Сестру звали Есколастіка, їй було сорок років, і вона виконувала обітницю, дану святому Францискові: виходячи кудись, надягала вбрання черниці, ну, а вдома носила тільки черничий мотузяний пояс. Тринадцятирічну дівчинку звали так само, як і її небіжчицю матір, — Ферміна.

Люди вважали Лоренсо Дасу за чоловіка заможного, бо жив він, не обіймаючи якоїсь певної посади, а спромігся купити за готівку будинок у парку Євангелістів, відбудова якого мала коштувати йому принаймні вдвічі дорожче, ніж ті дві сотні золотих песо, що їх він заплатив за нього. Дочка відвідувала колеж З’яви Богородиці, де панночки зі світського товариства уже протягом двох століть навчалися мистецтва та ремесла бути дбайливими й покірливими дружинами. За колоніальної епохи і в перші роки республіки туди приймали тільки дівчат із гучними аристократичними прізвищами. Але розорені незалежністю старовинні родини мусили підкоритися реальностям нових часів, і колеж відкрив двері для всіх охочих, які могли платити за навчання, не вимагаючи від них стародавніх пергаменів, проте ставлячи за неодмінну умову, щоб учениці були законними дітьми батьків, поєднаних у католицькому шлюбі. Хай там як, а колеж З’яви Богородиці лишався школою для обраних і те, що Ферміна Даса в ньому навчалася, само по собі свідчило про заможність її родини, хоч і нічого не говорило про її суспільне становище. Ці відомості підбадьорили Флорентіно Арісу, бо підтвердили, що прегарна дівчина-підліток із мигдалевими очима була досяжна для його мрій. А проте скоро виявилась і неподоланна завада — суворий режим, запроваджений її батьком. На відміну від інших учениць, які ходили до колежу групами або в супроводі дорослої служниці, Ферміна Даса ходила тільки з тіткою, чия поведінка доводила, що їй не дозволено спускати небогу з ока бодай на мить.

Ось у який невинний спосіб розпочав Флорентіно Аріса своє потаємне життя самітнього мисливця. Уже о сьомій ранку вмощувався він на найдальшій лавочці в парку, вдаючи, ніби читає книжку віршів у затінку мигдалевих дерев, аж поки проходила повз нього недосяжна панночка, на якій була шкільна форма у синю смужку, панчохи до колін на підв’язках, чоловічі шнуровані черевики і в якої по спині звисала аж до пояса груба коса з бантом на кінці. Ступала вона з природженою гідністю, високо тримаючи голову з чітко окресленим носиком і дивлячись кудись у далечінь, ішла швидко, притискаючи обома руками до грудей течку з книгами, і її пружна, як у сарни, хода, здавалося, свідчила, що сила тяжіння не владна над нею. Поруч, насилу встигаючи за прудкою небогою, виступала тітка в темно-сірій рясі, підперезана мотузяним поясом францисканців, і вона не давала найменшої нагоди підійти до дівчини. Флорентіно Аріса спостерігав, як вони проходять, туди й назад, чотири рази на день, а в неділю він чатував на них при виході з церкви, і просто бачити дівчину вистачало йому для щастя. З часом він усе більше ідеалізував її, приписував їй високі чесноти та уявні почуття і через два тижні не думав уже ні про що, крім неї. Отож він надумав послати їй коротеньку цидулку, написану з обох сторін аркуша його вишуканим писарським почерком. Але кілька днів носив записку в кишені, міркуючи, як передати її, і поки це обмірковував, щовечора, перед тим як лягати спати, списав ще кілька аркушів, отож початкова цидулка стала перетворюватися на цілий словник ніжних фраз, запозичених із книжок, які він стільки разів перечитував, сидячи на чатах у парку, що завчив їх напам’ять.