Найперше, що зробив Хувенал Урбіно, — це придбав у свою власність батьківську консультацію. Він залишив на своєму місці англійські меблі, важкі й суворі, дерево яких зітхало від світанкового холоду, але звелів перенести на горище трактати з віце-королівської науки та з романтичної медицини і поставив на засклені полиці книжки нової французької школи. Він познімав зі стін бляклі хромолітографії, крім тієї, де лікар воював зі смертю біля ліжка голої хворої жінки, зняв також клятву Гіппократа, надруковану готичними літерами, і натомість повісив на їхнє місце, поруч із дипломом свого батька, багато власних і дуже різних дипломів — усі з відзнакою, — якими його було нагороджено в кількох вищих школах Європи.

Він спробував застосувати у Шпиталі Милосердя новітні методи, але це виявилося не так просто, як спершу видалося докторові Урбіно в його юнацькому запалі, бо старовинний дім здоров’я вперто чіплявся за свої атавістичні забобони: наприклад, там завжди ставили ніжки ліжок у чавунці з водою, щоб хвороби не змогли піднятися по ніжках угору, а від хірургів вимагали, щоб вони з’являлися в операційну тільки в модному костюмі та в замшевих рукавичках, бо вважалося ^за очевидне, що елегантність одна з найнеобхідніших умов асептичності. Там не могли терпіти, що приїжджий молодик нюхає сечу хворого, аби з’ясувати, чи є в ній цукор, ще він часто посилається на Шарко й Труссо, немовби вони були його сусідами по кімнаті, що в своїх лекціях він знову й знову остерігав проти смертельної небезпеки щеплень і натомість із підозрілою непохитністю вірив у щойно винайдений метод лікування свічками. Він наштовхувався на безліч перешкод: його новаторські погляди, його маніакальний патріотизм, його почуття гумору, розвинуте в країні, знаменитій своїми безсмертними сміхунами, усе те, що насправді становило його найвищі чесноти, збуджувало острах у старших колег.

Його невідчепною турботою була небезпека, що чаїлася в занедбаному санітарному стані міста. Він звертався до найвищих представників влади з наполегливим проханням, щоб засипали стічні канави ще часів іспанського панування, які були величезним розплідником пацюків, і побудували натомість закриті клоаки, стічні води яких не зливалися б у затоку біля базару, як то було з давніх-давен, а виводилися б кудись на далеке звалище. Добротно опоряджені будинки колоніальної доби мали вбиральні зі смердючими ямами, але дві третини міського населення, скупченого в халабудах, що тіснилися біля самої трясовини, справляли свої потреби просто неба. Екскременти висихали на сонці, перетворювалися на порох і безтурботно вдихалися всіма разом з грудневими вітрами, що приносили морську свіжість.