— Залиште мене, прошу вас, — сказала вона йому. — Забудьте про все.

Цього ж таки дня, коли батько заснув, відбуваючи пообідню сієсту, Ферміна Даса через Галу Пласідію надіслала Флорентіно Арісі листа з двох рядків: «Сьогодні, побачивши вас, я зрозуміла, що наші взаємини — чиста ілюзія». Служниця також віднесла йому його телеграми, його вірші, його засушені камелії і попросила повернути листи та дарунки, які посилала Ферміна: требник тітки Есколастіки, прожилки листя з її гербарію, клаптик ряси святого Педро Клавера розміром у квадратний сантиметр, медальйони з образками святих, косу її п’ятнадцяти років з шовковим бантом шкільної форми. Протягом наступних днів, перебуваючи на межі божевілля, він написав їй безліч розпачливих листів і умовляв служницю, щоб вона їх віднесла, але та виконувала категоричний наказ не брати нічого, крім повернених дарунків. Вона вимагала їх від нього так наполегливо, що Флорентіно Аріса зрештою віддав усі, крім коси, якої не хотів повернути, поки Ферміна Даса не погодиться зустрітися з ним для розмови бодай на одну мить. Та цього він так і не домігся. Налякана фатальним розпачем, що опанував сина, Трансіто Аріса поступилася своєю гордістю й попросила Ферміну Дасу вділити їй п’ять хвилин, і Ферміна Даса прийняла її на мить у сінях свого будинку, стоячи, не запросивши гостю в дім і не виявивши найменшої слабкості. Через два дні по тому, після суперечки з матір’ю, Флорентіно Аріса зняв зі стіни у своїй спальні запорошену скляну вітрину, де як священну реліквію тримав виставлену на видноті косу Ферміни Даси, і сама ж таки Трансіто Аріса віднесла її в оксамитовому, гаптованому золотою ниткою футлярі. А Флорентіно Аріса більше ніколи не мав нагоди ні побачитися з Ферміною Дасою наодинці, ні поговорити з нею віч-на-віч під час багатьох зустрічей, що траплялися протягом їхнього довгого життя, і так тривало аж до тієї хвилини — хвилини, яка настала через п’ятдесят один рік дев’ять місяців і чотири дні, — коли він повторив свою клятву вірності до скону та кохання на все життя, і це сталося в першу ніч, яку вона зустріла вдовою.

III

У свої двадцять вісім років доктор Хувенал Урбіно був одинак — і вельми привабливий. Він повернувся додому після тривалого навчання в Парижі, де ознайомився з найвищими досягненнями тогочасної медицини та хірургії, і тільки-но ступив на землю рідного материка, як дав незаперечні докази того, що не змарнував у Європі жодної хвилини. Він повернувся ще чепурніший, ніж був до свого від’їзду, ще стриманіший і впевненіший у собі, і жоден з його ровесників-колег не здавався таким суворим і обізнаним у тонкощах свого ремесла, як він, але й ніхто краще за нього не танцював модних танців, ніхто не вмів імпровізувати на фортепіано, як він. Зваблені його особистим чаром і певністю, що він успадкує чималий статок, дівчата його кола потай сварилися за право залишатися з ним наодинці, й він охоче йшов їм у цьому назустріч, проте ніколи не втрачав душевної рівноваги, був незворушний, недосяжний і знадливий, аж поки без жодного опору піддався плебейським чарам Ферміни Даси.