Не лише дві жінки, які піклувалися про нього, а й сам Флорентіно Аріса дивом дивувався, наскільки він змінився. Ще десять років тому він напав під парадними сходами свого будинку на одну зі служниць, вдягнену й на ногах, і швидше за філіппінського півня позбавив її невинності. Йому довелося подарувати їй будиночок з усіма меблями, щоб вона погодилася назвати винуватцем свого безчестя хлопця, з яким іноді зустрічалася в неділю і який навіть ще й разу не поцілував її, і її батько та дядьки, що були рубщиками цукрової тростини й уміли вправно орудувати важкими мачете, примусили хлопця одружитися з нею. Здавалося неможливим, що це був той самий чоловік, якого тепер дві жінки обмацували і вгорі, й унизу, намилювали його, розтирали рушниками з єгипетської бавовни і робили йому масаж усього тіла, — а він хоч би зітхнув від збудження, хоча ще кілька місяців тому під їхніми доторками аж тремтів би від хоті. Кожна з двох жінок по-своєму пояснювала цю дивну для нього нечулість. Леона Кассіані гадала, що це перші ознаки близької смерті. Америка Вікунья підозрювала, що існує на те таємна причина, якої вона не в змозі розгадати. І тільки сам Флорентіно Аріса знав істину, — і ця істина мала жіноче ім’я. В усякому разі, він був несправедливий: дві жінки обслуговували його з такою любов’ю, а він думав про третю.

Вже через три тижні Ферміна Даса усвідомила, як бракує їй візитів Флорентіно Аріси. Вона не нудьгувала, часто зустрічалася зі своїми постійними подругами й почувала себе дедалі краще в міру того, як час віддаляв її від покійного чоловіка. Лукресія дель Реаль дель Обіспо поїхала до Панами лікувати вуха, вони в неї дуже боліли, і від того болю нічого не допомагало. Через місяць вона повернулася, вельми задоволена, але чула тепер ще гірше, ніж до того, і коли слухала, то вкладала у вухо спеціальну рурочку з розтрубом на кінці. Ферміна Даса була подругою, яка вміла терпіти мішанину з її безладних запитань та відповідей, і це так припало до вподоби Лукресії, що не було майже дня, коли б вона не з’являлася в її домі о будь-якій годині дня чи вечора. Проте ніщо не могло замінити для Ферміни Даси ті вечори, які вона бавила в компанії Флорентіно Аріси.

Пам’ять про минуле не могла вплинути на майбутнє, як йому вперто хотілося вірити. Навпаки, Ферміна Даса щодалі тільки зміцнювалася в своєму давньому переконанні, що оте гарячкове хвилювання у двадцять років було справді чимось благородним і прекрасним — але не коханням. Попри свою грубувату прямодушність, вона не збиралася відкривати це йому ані в листах, ані в розмові; так само не вистачало їй духу сказати йому, наскільки фальшивими видавались їй сентиментальні звіряння в його листах, та ще й після того, як вона познайомилася зі справжнім чудом утішання в його друкованих на машинці роздумах; і як принижували його в її очах ліричні недоречності і як шкодила його намірам маніакальна жадоба воскресити те, що давно померло. Ні — жоден рядок з його останніх листів, як і жодна мить із її власної осоружної молодості не були причетні до її сьогоднішнього стану, не пояснювали, чому вівторкові вечори тепер здавалися такими нескінченними без нього, такими самотніми і нудними.