В усякому разі, на відміну від інших річкових пароплавів, старовинних і сучасних, «Нова Вірність» мала поряд із капітанською каютою ще одну, додаткову, простору, з усіма вигодами: вітальня, обставлена бамбуковими меблями барвистих кольорів, подружня спальня, декорована за китайськими мотивами, туалетна кімната з ванною та душем, широка веранда під дахом, обплетена висячою папороттю, з оглядом по курсу судна та з обох боків, і система безшумного охолодження, яка захищала все приміщення від гуркоту парових машин і забезпечувала там штучний клімат вічної весни. Ця розкішна оселя відома під назвою «президентської каюти», бо досі в ній подорожували тільки три президенти республіки, не мала ніякого комерційного призначення, і її приберігали для високих урядових осіб та визначних, високоповажних гостей. Як усім здавалося, Флорентіно Аріса звелів її збудувати саме з цією метою, тільки-но був обраний президентом РККБ, але ним керувала внутрішня переконаність, що рано чи пізно ця розкішна каюта стане щасливим притулком його весільної подорожі з Ферміною Дасою.

І справді, настав той день, коли вона увійшла до «президентської каюти» як господиня і пані. Капітан пароплава привітав на борту доктора Урбіно Дасу та його дружину з усіма почестями і почастував їх та Флорентіно Арісу шампанським і вудженою лососиною. Його звали Дієго Самаритано, на ньому була біла лляна форма, бездоганна від черевиків до кашкета з гербом РККБ, вигаптуваним золотою ниткою, і, як усі річкові капітани, він був товстий, як стовбур сейби, говорив владним голосом і мав манери флорентійського кардинала.

Осьомій вечора дали перший сигнал відплиття, і Ферміна Даса відчула, що він гострим болем відбився в її лівому вусі. Минулої ночі її обсідали сни, сповнені лиховісних признак, яких вона не зважилася розшифрувати. Рано-вранці вона звеліла відвезти себе на ближчий семінарський цвинтар, що називався тоді «Кладовище Ла Манга», і там замирилася з покійним чоловіком, ставши перед його склепом і виголосивши довгий монолог, у якому виказала йому всі справедливі докори, що накопичилися в її серці. Потім з усіма подробицями розповіла йому про свою подорож і попрощалася, сказавши, що незабаром навідає його знову. Більше вона нікому не розповіла, що виправляється з дому, як робила майже завжди перед своїми мандрами до Європи, — щоб уникнути надокучливих прощальних церемоній. Хоч вона й об’їздила півсвіту, проте відчуття мала таке, ніби це її перша подорож, і в міру того як день хилився до вечора, тривога її зростала. А коли вона опинилася на борту пароплава, то почула себе всіма покинутою, нещасною, і їй закортіло залишитися самій, щоб поплакати.