Напередодні прибуття влаштували велике свято з паперовими гірляндами та кольоровими ліхтариками. Надвечір дощ перестав. Капітан і Сенаїда, тісно сплетені в обіймах, протанцювали кілька болеро, які в ті роки почали доходити до серця. Флорентіно Аріса наважився запропонувати Ферміні Дасі станцювати з ним їхній таємний вальс, але вона відмовилася. Проте весь вечір відбивала такт підборами та порухами голови, й була навіть мить, коли вона танцювала сидячи, сама того не усвідомлюючи, тоді як капітан зливався зі своєю ніжною «Бісицею» у присмеркових ритмах болеро. Вона випила стільки ганусівки, що на сходах довелося вести її попід руки, і з нею стався напад сміху зі слізьми, який налякав усіх. Але в тихій заводі каюти, де витали густі пахощі парфумів, їй пощастило опанувати себе, й вони віддалися плотським любощам — розважливо, спокійно, як навчені життям давні коханці, і ті хвилини залишилися в пам’яті Ферміни Даси найкращим спогадом з усієї тієї лунатичної подорожі. Вони вже не почували себе щойно одруженими молодятами, як припускали капітан та Сенаїда, і ще менше — пізніми коханцями. Було так, ніби вони вже піднялися на круту голгофу подружнього життя і тепер ішли просто до суті кохання. Ішли мовчки, як старе подружжя, що обпеклося на житті, непідвладне пасткам пристрасті, непідвладне брутальним насмішкам ілюзій та міражам розчарувань — непідвладні мінливому настрою кохання. Бо вони прожили разом досить, аби зрозуміти, що кохання — це кохання коли завгодно і де завгодно, але воно тим насиченіше, чим ближче до смерті.

Прокинулися вони о шостій. Голова в неї боліла, ще не очистившись від важких випарів ганусівки, а в серці загніздилося тривожне передчуття, що доктор Хувенал Урбіно повернувся з того світу, гладший і молодший від того чоловіка, який упав з драбини, і сидить тепер у кріслі-гойдалці біля дверей дому, чекаючи її. А втім, вона зберегла досить ясного розуму, щоб збагнути: причиною її тяжкого настрою була не ганусівка, а неминучість повернення додому.

— Це для мене як смерть, — сказала вона.

Флорентіно Аріса здивувався, бо вона висловила думку, яка не давала жити і йому, відколи пароплав вирушив у зворотний рейс. Ні він, ні вона не могли уявити собі іншої домівки, ніж ця каюта, не могли уявити, що їдять десь-інде, а не на пароплаві, що живуть життям, яке відтепер стало для них геть чужим. Це й справді було як смерть. Флорентіно Аріса більше не міг заснути. Лежав горілиць у ліжку, підклавши руки під голову. В якусь мить гострий, мов ніж, спогад про Америку Вікунью змусив його корчитися від болю, і він не міг далі відвертатися від істини: зачинився у ванній і добряче виплакався, — неквапно, до останньої сльозинки. Тільки тепер він набрався мужності признатися собі, як сильно вона його любила.