Поки він упорався з яєчнею, з тарелем підсмажених на олії зелених бананів, з чашкою розбавленої молоком кави, пароплав вийшов із бухти, випускаючи з казанів пару, ввійшов у мережу каналів і повернув до боліт. Поверхня води мерехтіла райдужними зблисками від луски безлічі риб, що плавали боком, оглушені динамітом рибалок-браконьєрів, а вгорі над ними з різкими металічними криками кружляло водяне та суходільне птаство. Карибський вітер залітав у вікна разом із пташиним ґвалтом, і Ферміна Даса дослухалась, як нове відчуття свободи стугонить у її жилах нервовими поштовхами. Праворуч, аж до протилежного кінця світу, стелилися луки в гирлі Магдалени.
Коли на тарілках нічого не залишилося, капітан утер губи ріжком скатертини й заговорив на такому барвистому жаргоні, що цим відразу покінчив з високим престижем річкових капітанів у царині мовної культури. Власне, він говорив, не звертаючись ні до кого, а лише намагався вилити лють, що розпирала йому груди. Вивергнувши з себе потік найбрутальнішої лайки, він сказав на закінчення, що не уявляє собі, як тепер вони виплутаються з халепи, у яку вскочили, вивісивши жовтий холерний прапор.
Флорентіно Аріса вислухав його, не змигнувши оком. Потім подививсь у вікно на круглий квадрант троянди вітрів, на чистий обрій, на грудневе небо, де не було жодної хмаринки, на одвічно судноплавні води і сказав:
— Рушаймо прямо, прямо, прямо — і знову до Ла-Доради.
Ферміна Даса здригнулася, бо впізнала давній голос, натхнений благодаттю Святого Духа, і поглянула на капітана: він і був її долею. Але капітан її не бачив, бо його затопила йисока хвиля могутнього натхнення Флорентіно Аріси.
— Ви це сказали серйозно? — запитав він.
— Відколи я живу на світі, — відповів Флорентіно Аріса, — я не казав нічого несерйозного.
Капітан подивився на Ферміну Дасу і побачив на її віях перші блискітки зимової паморозі. Потім перевів погляд на Флорентіно Арісу, незворушного, незламного у своєму коханні, і злякався, надто пізно подумавши про те, що врятузатися від життя куди важче, ніж від смерті.
— І скільки ж ми, в біса, зможемо отак плавати сюди й туди? — запитав він.
Флорентіно Аріса тримав напоготові відповідь на це запитання вже п’ятдесят три роки, шість місяців та одинадцять днів і рівно стільки ж ночей.
— Усе життя, — сказав він.
ЗМІСТ
ЗМІСТ