— Чи ж багато старій бабі треба — онук приїхав і наче життя моє перемінилося в кращий бік. І самотності як не бувало. Слава тобі, Господи, Сусе наш…

Два тижні ми гостювали у тітки в селі — і купалися на Дніпрі, і рибу ловили, і город випололи, я ще в місто з’їздив, привіз їй на зиму палива — дві тонни вугілля, дров нарубав — для мене, міського жителя, ледачого навіть до фіззарядки, то була приємна розминка.

Степове повітря, сухе, гіркувато-запашне од сивого полину, що ріс у тих краях повсюдно та крихітного чебрецю, що ним були всіяні глиняні кручі, для міських легенів та ще прокурених, буде бальзамом… Про абрикоси (в тамтешній, істинно українській вимові абрикоси) духмяні, сонячні, що так і заливали запахущим соком порожнину рота й перехоплювали подих, про яблука, груші, й говорити не буду. Для нас, звиклих до чужоземних бананів у містах (а продають здебільшого — користуючись нашою необізнаністю, кормові), що їх у Африці й мавпи обминають (то було як відкриттям світу) і я чи не вперше пожалкував, що досі у відпустки їздив до Криму, навіть, уяви не маючи, що ж таке південна Україна на середній течії Дніпра… А ще ж численні тітчині наливки, а вони в неї були на всі літери алфавіту, починаючи від А і кінчаючи на Я, що їх ми щодень незмінно дегустували, уступаючи тітчиним наполяганням: «Ану ж бо попробуйте ще й оцієї, бо як же ви поїдете в Київ, не посмакувавши ще й цією вишнівочкою?», все це й перетворило наше гостювання на щось незабутнє.

У ті дні нікуди не треба було поспішати (зеленого борщу наварили — та й гуляй!), щось там вирішувати, дні тяглися лінькувато, довгі-предовгі, тож і думати ні про що не хотілося — живеш аби день до вечора, чи ж багато таких днів випадає у твоєму вічно затурканому житті?

Спокій та безтурбота зникли, як ми пішли на кладовище. Сталося те наприкінці нашого гостювання. Пригадую, якогось там дня пішли ми на сільський цвинтар провідати могилу тітчиного чоловіка і її синка, що загинув ще малим. «Давно не ходила до чоловіка та сина, — бідкалась тітка Марина. — Хоч гробовище й близько, але й на таку недалеку дорогу вже сама не зважуюсь, а з вами вже якось почимчикую…»

Кладовище неподалік села, власне, за останньою його вулицею на зеленому клину-схилі між двома ярами, густо зарослими вербняком. З того крутобіччя Дніпро як на долоні, краєвиди там такі, що на філософські роздуми налаштовує — про плинність життя, про вічність над Дніпром, про суєту і марнославство, живеш бо раз у світі білому… Ми прибрали могилки тітчиного чоловіка та її сина, посиділи на зеленій траві, рубінової вишнівки за упокій їхніх душ випили… Тітка з Олею про щось тихо гомоніли, а я, звівшись, пройшовся трохи кладовищем, його давнішнім кутком, що вже заріс високими травами, роздивляючись надгробки, пам’ятники, хоч більше було хрестів — дерев’яних і металевих — із зварених труб. Звернув увагу, що на табличках та хрестах часто зустрічалося прізвище Паляниця.