Як поверталися з кладовища тітка Марина раптом запитала нас:

— І чого це ви ні з того, ні з сього такою давнезною історією зацікавились? Дідом Карпом та онуком його Петьком?.. Вони ж вам чужі. Та й не знали ви їх, бо коли ж то вони у цьому світі жили?

Тоді ми й самі ще не знали чого… Хоча іноді здавалося, що то ми самі перед собою лукавимо, бо насправді знаємо чого, але не хотіли в тому зізнаватися — самі перед собою. Більше того, ми з дружиною наче мовчазну угоду склали — про все, що стосується Карпа Паляниці та онука його Петька — ані слова! Маячок! Поки не вгамується в душі сум’яття. Надто занепокоїла нас історія, повідана тіткою Мариною, хоч ми й уникали її згадувати. Про що завгодно говорили, тільки не про діда Карпа та онука його Петька, що стали для нас на якийсь час як табу… Але хоч і не згадували їх уголос, але кожен з нас думав про них. Тільки не зважувалися в тім одне одному зізнатися. А потім сталося і взагалі неймовірне, що й геть лишило нас спокою.

У тітки Марини у хаті зберігалася скриня, про яку хотілося сказати — стародавня. Ба, навіть давнезна. Різьблена, мальована (на її боках — ну й фарби колись були! — полум’яніли червоні півонії, понамальовувані базарним майстром ще в позаминулому столітті!), скута по краях добрим залізом. Скриня була ще з батькової хати, себто дівчача, її Марині, як ішла заміж, справили. То й досі вона з нею, хоч звідтоді скільки воєн відклекотіло, кілька разів село горіло, а скриню наче добрі духи оберігали. Там у неї споконвіку нехитрий скарб ховається — рушники, хустки, щось із давнього одягу, різні прикраси, що вже століття тому вийшли з ужитку і тепер являють собою музейну цінність (як, до речі, й сама скриня), кілька разків простесенького скляного намистечка, ціла колекція хрестиків, різне зілля, що і досі «зберігає силу», дерев’яні та глиняні півники-свистульки, невідомо для чого збережені. А ще в прискринку зберігалася пачка давніх листів («Тепер мені давно вже ніхто не пише, — прокоментувала тітонька. — То я старі перечитую і думаю, що я комусь ще потрібна…»), у конвертах, перев’язаних малиновою стрічкою — родинні фотографії, здебільшого давнезні, потемнілі чи пожовтілі, часом так вицвіли, що вже й не розбереш, що на них колись було зафіксовано.

А ще в прискринку зберігалася трійка дукатів, давніх срібних монет, що колись були в обігу в багатьох європейських країнах (в тім числі і в Україні), а згодом, в позаминулому та минулому століттям як жіночі прикраси (до кожної монети оловом були поприпаювані вушка) — носили їх на шиї, на бархатці. При вигляді їх хотілося процитувати Т. Шевченка: «І внукам із клуночка гостинці виймала — і хрестики, й дукачики, й намиста разочок…»