Діда любив… Дід Карпо, як я розумію, був для нього і дідом, і батьком, і другом, і пристанищем єдиним у світі цьому… І взагалі єдиною рідною людиною в цьому огромі білого світу. І Карпо пестив свого онука. Так вони удвох і жили — старе і мале. Дід Карпо все вмів робити і заміняв йому матір, бо й обпере його, і їсти наварить, і по голівці погладить. Як зараз бачу, полять вони город, обоє аж чорні від пилу, затято сапами махають… Правда, Петько не завжди обійстя тримався. Як гайне, бувало, зранку, то часом і на увесь день. Вже й смеркає, а його і не видно, і не чути. То дід Карпо й телесується на всеньке село: Петьку, бісів хлопець, де ти забіг??! Пора й до двору… То на кручу вийде і вниз до Дніпра кричить: Петьку, йди до господи, бо хлудиною, як сидорову козу прижену!.. Кричати так кричав, хоч онука ніколи й пальцем не чіпав… І коли, було, не гукає в надвечір’я свого Петька, то в селі аж подивуються: і чого це сьогодні старий Паляниця не телесується? Ось почекаємо, як прокричить, тоді вже й вечеряти будемо.

Петько здебільшого на Дніпрі пропадав, у напроти Звонецької балки, що до річки крутосхилами спускається. Вона й нині за селом є. А вже за нею колись поріг був. А біля нього — кам’яна забара. Так у нас кам’яну гряду називають. Поріг звався Звонецьким, а ми його звали простіше: Звонець. Як збудували Дніпрогес, то його і залило водами. Звонець був четвертим порогом після Кодацькоге, Сурського та Деканського, але перед найстрашнішим, перед Ненаситцем, або ж Ревучим. Так ось, де колись поріг був, там до половини ріки забара була — каміння та каміння було! Нині його тільки в узбережжі й лишилося, а тоді… Та ще ж і скелі здіймалися — і плоскі, і з гостряками, вода внизу вирувала, як у вирві клекотіла. От малі відчайдухи і взяли моду зі скель у Дніпро плигати. А лазили вони по тих скелях — що ті ящірки! Видереться такий зірвиголова на високу скелю, руки розкидає, як крила, і летить, часом і сторч головою в Дніпро. Аж серце мре, як, було, побачиш. А в них змагання чи що: хто з найвищої скелі стрибне, той і перед веде. У звитяжцях ходить. Герої! То перед у них незмінно вів Петько Паляниця. Не було таких скель, на які б він не вилазив і не стрибав з них у Дніпро. Це непокоїло діда Карпа. Щодень наказував онукові: не лізь на ті урвища, не стрибай, там, де внизу вирує вода, може бути підводне каміння… Ще вб’єшся… Та хіба ж ті відчайдухи прислухаються. А Петько так взагалі безшабашним був. Ніхто так зі скель не стрибав, як він… На дідове «Гляди, бо вб’єшся», весело одказував: ось стану птахом, то ніколи не вб’юся… Бо хіба може птах убитися, як у нього крила! І все ото наспівував якусь пісеньку — чи де почув її, чи сам придумав.