— Бачите, краща, поетичніша частина його душі навічно зосталася там, на чарівному «хуторі біля Диканьки», а в Росії він побачив лише Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних, Манілових… Га? — здається, Магістр запитував не так мене чи когось іншого, як себе. — Уявіть… Маленький, непомітний і незначний хахол, власне, хохлик, прибувши до імперської столиці, став там тим, ким і мав стати: чиновником департаменту «підлощів і дурниць» («Шинель»), перодряпом без імені, без зв’язків, без засобів до існування (першу зиму в холодному Петербурзі пробігав в осінній шинельчині) і, здавалося б без жодних перспектив на майбутнє. Якого в нього і не було. І раптом…

— І раптом… — повторив я, відчуваючи, що він ось-ось скаже те, що може запросто стати фіналом моєї химерної пригоди.

— І раптом той чиновничок, перодряп той за словами великороса Василя Розанова «спалив миколаївську Русь». Га? Як вам? Що ви скажите на це, добродію?

— Цілком і повністю поділяю думку пана… е-е… Розанова.

— А детальніше про це сам Гоголь скаже у «Вибраних місцях з листування з друзями»: «Про мене багато говорили, розбираючи деякі мої сторони, але головної суті моєї не визначили. Її чув один тільки Пушкін. Він мені говорив завжди, що ще в жодного письменника не було цієї здатності виставляти так яскраво вульгарності життя, уміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб уся та дрібнота, яка вислизає від очей, мигнула б гостро всім в очі. Ось моя головна властивість, що належить одному мені і якої точно немає в інших письменників». Здавалося б для чого таке пояснення? Та ще для генія. Ви не задумувалися над цим, га? (На жаль, я над тим і справді не задумувався). І суть не в тому, що ще тоді, за його життя була причина для такого «зізнання». Гоголь передбачав — він був пророком! — що вони ще і ще будуть. В майбутньому. У нашому сьогодні будуть, і будуть ще й у завтрашній будучині — ось у чому суть, панове-добродії. А не в тому, що його, мовляв, поховано живим… Чи не правду я кажу?

— Правда ваша, пане Магістре. Наша преса ласа… ба, навіть, жадібна до сенсацій. Ось і недавно я в одній з газет побачив інтригуючий заголовок «Чи жив Гоголь після смерті?» Себто, як отямився в труні після летаргійного сну… І далі газета зазначає, що повністю відмінити версію про поховання Гоголя живим ще не можна, але… До речі, Гоголь помер у вісім ранку 21 лютого 1852 року, але маску знімали через вісім годин після констатації смерті… В музеї його імені, що у Великих Сорочинцах, зберігається посмертна маска Миколи Васильовича. Так ось, співро-бітники музею вас запевнять: її знімали, коли на лиці письменника і на його тілі вже почали з’являтися трупні плями і перші ознаки розкладу… Більш того, маску накладали 45 хвилин, протягом яких всі верхні дихальні — і це головне — шляхи були повністю перекриті. Отже, Гоголь не міг бути — це стовідсотково точно! — похованим сплячим у летаргійному сні. Він був похованим мертвим. А тому є всі підстави твердити, що Гоголь помирав тільки один раз… Взагалі, смерть великих людей здебільшого буває незвичайною — чим і привертає увагу. Тривалість життя в творців поетів, письменників, художників — значно коротша в порівнянні з життям звичайної людини. Що ж до геніїв, то вони або самі йдуть в інші світи, наклавши на себе руки, або гинуть в розквіті свого великого таланту. Що й сталося з Гоголем.