Смикнув дверці, але вони виявились заблокованими.

«Мда-а» — тільки й подумав я, як свого часу подумав герой якогось читаного мною твору, коли його застукав чоловік у своєї жони.

Що з того, що я смикнувся на сидінні.

— Сидіти! — велено було мені і я слухняно погодився.

— Сиджу, — бо й справді іншого вибору у мене в тій ситуаційна, жаль, не було.

— Але, панове, я справді кваплюся в аеропорт.

— І ми теж квапимося. Спершу заїдемо до нас, а вже потім, якщо ви будете розумно триматися і співпрацювати з нами, можливо, і доставимо вас в аеропорт. Хоча, ясна річ, не сьогодні і, очевидно, не завтра. Як кажуть в таких випадках — найближчим часом.

— У недалекому майбутньому, — додав той, що сидів за кермом.

Машина з місця набрала швидкість.

Скільки ми їхали — не пригадую. Не здогадався подивитися на годинник. Куди їхали — теж не збагнув, машина часто і, здається, без потреб, петляла з одного провулка в інший — заплутувала сліди чи що? Всі троє моїх конвоїрів щось насвистували — кожний собі під ніс, але виходило ще й мов би в унісон, і то був, здається, мотив із одного відомого мультфільма, з пісні, що її співав Олег Ануфрієв, яка починалася словами: «Ох рано встает охрана…»

Та ось машина заскочила в якийсь затишний дворик — брама з охоронцями, встиг я зафіксувати, — і зупинилася біля під’їзду симпатичного двоповерхового будиночка в стилі українське бароко часів гетьмана Мазепи. Ми вийшли з машини і трійця, все ще намугикуючи «Ох, рано, встает охрана…», повела мене до того будиночка, у якому повсюди виднілася охорона. Тільки вже не співала, що вона встає, мовляв, рано… На другий поверх вели розкішні широкі сходи, заслані килимковими доріжками, але мене чомусь повели круто в бік, де в підвал вели непризентабельні задрипані кам’яні сходи і ми почали спускатися кудись униз. Там тьмяно світилися плафони — білого дня як і не було. Ми довго блукали підземеллям і на кожному повороті стояла все та ж охорона, доки не зупинилися перед маленькими залізними дверима. Клацнули замки і мені було запропоновано зайти в середину. Що я і змушений був зробити, оскільки ніякої альтернативи в тій камері мені чомусь не було запропоновано.

Камера за маленькими дверима виявилася ще й просторою. Хоча, камера як камера. Стіл, пригвинчений до підлоги, стілець і двоярусне ліжко. В кутку — умивальник і щось схоже… да-а… все це виявляється, серйозно, — на парашу. Називається, приїхав в аеропорт! Вилетіти звідси буде проблематично. Утішило письмове приладдя на столі і стосик, акуратний стосик, пристойного білого паперу, що відразу ж викликав у мене бажання — я ж бо пишуча людина, — негайно щось утнути нетлінне.